Читати книгу - "Що сказано"

— Моя теорія така, що кожна теорія є породженням фізичної та психічної конституції людини…

— Ви матеріаліст!

— Американці люблять теорії змов. Більдерберзький клуб, Тристороння комісія, масони… Ці спілки вже стали притчею во язицех. А все через роздутий уряд. У кожен даний момент центральна влада доступна тільки дрібці населення, та й сам центр напрочуд мобільний.

Ця породжена незнанням, але й така необхідна людям розмова лунала на все помешкання.

Адріана Бенько принесла свій механізм для схуднення — вінілове віброліжко. Ластівка мала на думці покласти на нього матір — для випроби. Натомість його захопив один із близнюків, дядько Джордж: лежав там пристебнутий, а Павло стояв поруч, насвистуючи «Row Row Row Your Boat»[17]. Пристрій дзижчав, мов чавунний комар.

На дверях, спираючись на ціпок, стояв занепокоєний Стефан. Аркадія не було. Компанія, здавалось, прагнула крові.

— Мусимо показати американцям, хто ми такі!

Ластівка намагалася зрозуміти, що відбувається.

— Ми досить настраждалися за нашу довгу трагічну історію! Але ще ніколи нашу гідність не було так… — полковникові забракло слів.

— Що сталося? — запитала вона Стефана.

— Шеф Саманти в лікарні її вдарив!

— Але її тут нема.

— Це правда. Поїхала з Едвардом в Катскільські гори.

— Тоді що всі вони тут роблять?

Стефан зиркнув на племінницю. Чи справді треба пояснювати?

— Зброя, нам потрібна зброя! — крикнула Адріана, тручи Павлове стегно.

Переплутала його з Джорджем.

Зніяковілий Павло її відштовхнув.

Вона блиснула сердитим оком, пересіла на канапу до полковника і скинула вгору кулаки — як, бачила на телеекранах, скидають кулак чорношкірі.

— Їх у мене два!

Джордж зареготав.

— Виключи ту машину, бо дістанеш в носа! — скомандував полковник.

— У кухні є ножі!

— Годиться, годиться!

— Aliens enfants de la Patrie[18]… — заспівала Адріана.

Бувають часи, коли безум доречний, коли людство не може відповісти інакше. Коли йому потрібні християни в левових пащах, євреї у печах, посічковані вірмени. Це проглядається в класиці: Агамемнон, Лісістрата. Або в релігії: Ісус на хресті, Будда сорок днів під деревом Бо, мученики зі здертою шкірою.

Зауважмо, що під час зборів, поки полковник тупав ногою і просторікував, а Адріана співала, принаймні три пляшки від доброго дешевого віскі й літрова від горілки перемістились у смітник.

Роздрочена компанія посунула сходами вниз.

— Візьміть і мене з собою, візьміть і мене! — То була Наталка, котра останні десять років майже не говорила. У руці вона тримала ціпок.

— Так, понесімо її.

— Вона може йти.

— Я можу йти.

І Наталка, яка вже й ходити перестала, схопилася з дерев’яного візка й рушила до сходів. Усі заклякли від страху.

І — заплескали в долоні.

Над сходами Наталка повернулася до своїх вболівальників.

— Для Зенона, — мовила вона і гепнула.

Її велике пухке тіло котилося вниз, згортаючись і розтягуючись, мов міхи акордеону. Спинилося під дверми, які у цю мить відчинив Аркадій.

Швидка допомога спізнилася. Через годину юний лікар-кореєць з Оверлуцького центру в Самміті повідомив Ластівці, що її мати померла.

Це не вперше революція закінчилася похороном.

Карпати

Адріана Бенько розповіла Ластівці про український курорт у Катскільських горах, що звався «Карпати».

У суботу, саме коли вони збиралися виїжджати, у Бо розболівся живіт. А що з собакою?

Бо скімлив, щоб узяти Бровка з собою, та Ластівка не дозволила:

— Там буде Дарка.

Дарка — це його кузинка.

— І що?

— Буде з ким гратися. За собакою пригляне тато.

Аркадій мусив ходити на роботу. Він навідуватиме їх у вихідні.

Рябіла зелень полів, коні щипали траву, вздовж дороги йшли люди з ціпками й наплічниками. Вказівний знак із надписом від руки: Малина: Назбирайте собі самі. Вони проїжджали повз ятки з фруктами та овочами, минули навіть пікап без бортів, з купою старого взуття, яке продавав дядько у жовтогарячій сорочці й ковбойському капелюсі. Довгі тіні дерев тріпотіли на щойно смоленому гравію. Нарешті звернули на ґрунтову дорогу і, попри знак «Карпати», прихований у червоних кленах, крізь тунель із дерев проїхали до глиняного корту, що заріс травою, коров’яком і золотушником по коліно.

По два боки скошеного поля, де сюрчали коники, цвіркуни і цикади, вишикувалися кілька бунгало. Посередині стояла щогла, на яку власник, пан Головницький, щоранку піднімав український прапор, а з єдиного гучномовця на дереві лунав гімн. Музика звідти лилася весь день: «Половецькі танці» Бородіна, арії Маріо Ланци, популярні пісні Мітча Міллера і його гурту. В сараї біля ставка чекали стіл для пінг-понгу, піаніно без серединного «до», кушетка з пожовклої лози, м’які крісла із затхлою оббивкою. Під дверима сараю, з пляшками в обох руках, стояв Ластівчин двоюрідний брат, Едвард Заремба.

Схожий на грушку Едвард, що жив під ними на першому поверсі у Фрі-Фоллі, вже добрих кілька років не протвережувався. Таким був його вибір. У війну Едвард вирішив, що нічого — ані злидні, ані поразки — не виб’ють його з колії. Чим пригодилися євреям у Роздоріжжі гроші чи соціальний статус? Ні, це гра для дурнів. Як допомогли міським суддям і юристам їхні посади? Як допомогли його батькам, котрих застрелили більшовики? Лише дурні й наївні хвилюються про гроші та престиж. Смерть скрізь, чигає за рогом, завжди. Він не тримався роботи (хоча саме Едвард притягнув Аркадія на SeaLand). Плив за течією. Водив таксі, розвантажував товар для місцевого супермаркету, підмітав залізничну станцію у Фрі-Фоллі. Йому було все одно. Або вдавав, що все одно. Дружина і дочка ніби теж набралися його ставлення. Він завжди був усміхнений, із пляшкою в руці.

Он з дверей позад нього виходить Галка, он Адріана махає солом’яним брилем…

Серце Ластівки відкрилося: вона серед друзів. Тут їй не потрібні перуки. Тут, два тижні на рік, вона почувалася в повній безпеці. Без щоденних сварок, характерних для хатнього життя у Фрі-Фоллі, її душа розквітала. Вона старанно куховарила. Читала. Інколи вечорами вичитувала вголос цікавинки з найсвіжіших емігрантських часописів.

Під карнизом у їхньому бунгало вгніздилися оси. Якось уночі Бо прокинувся від лопотіння кажана. Як той пробрався в кімнату, коли і вікно, і двері зачинені? Бо відчинив вікно і чекав: кажан грюкнувся в дзеркало, покружляв над дощовиком на дверях і врешті вернувся назад у ніч. Бо сів на підвіконня і слухав крик гагари.

Після сніданку він пішов разом зі Стефаном стежкою, що ховалася за вербами по той бік ставка на узліссі. Стежка була вузенька, тож вони йшли вервечкою — Стефан на кілька кроків попереду, розмахуючи ціпком.

— Це анафаліс перловий, це хелоне, а оця маленька красуня, схожа на орхідею — недоторка.