Читати книгу - "Останній спадок"

— Пане Кравець? — Перед очима клацнули два тонкі пересушені бліді пальці.

Тридцятишестирічний капітан поліції Григорій Кострубчук копирсався в моїх спогадах із делікатністю ведмедя, що топчеться по болючому мозолеві. Худорляве лице, шкіра якого обтягувала кістки без жодного натяку на м’язи, нагадувало щойно викопану мумію. Усе тіло, а також увесь зношений одяг відгонили смородом спалених цигарок, що шлейфом волікся за капітаном на кілька метрів.

— Вони ж знущаються з бідної дівчини! — Мій голос дзвенів обуренням.

— Вони просто виконують свою роботу, — ще одне слово — і я, здавалося, виб’ю всі його пожовтілі зуби. — Дівчина на емоціях, і, якщо з нею поводитися поблажливо, ніякої інформації отримати не вдасться. Та й узагалі не ваша це справа. Краще зосередьтеся.

— Я викладач Мар’яни Теодорчук і відповідаю за неї, доки вона перебуває в стінах університету. Те, що на вас довбані погони, не дає права морально пресувати студентку, яка й так у прострації. Ви зобов’язані забезпечити їй огляд медика та психолога, а потім уже лізти зі своїми підозрами. На її очах її ж хлопець зніс собі півголови!

— Жертва наразі — юнак, і не факт, що не через неї.

— Ви при своєму розумі?! Чим вона могла завинити?

Подих зводило до схлипувань.

— А хіба багато треба? Така, яка вона, могла легко вертіти хлопцем, маніпулювати ним, заганяти в депресію своїми вибриками й зрештою кинути його або ж зрадити. — Пауза. — Отже, повторю своє запитання вдруге і, сподіваюся, не сидітиму тут із вами годинами, як із деким. Наша жертва зайшла до аудиторії посеред лекції та простояла в ступорі кілька хвилин?

— Не «жертва», а Максим. Так, саме так і було, — кивнув я.

Очима я й далі невідступно стежив за заплаканою Мар’яною Теодорчук. Жорстке ставлення слідчого змусило дівчину опанувати себе.

— Що було далі?

Капітан заступив дівчину своїм худим, як сірник, тілом і вп’явся стомленим поглядом у мене. Я почухав голову, наче силкуючись притягнути ті жахливі спогади.

— Кілька днів він нікому не давав про себе знати, тож усіх шокувала його поява. Не пам’ятаю їхньої реакції, бо й сам наче впав у ступор. Але тоді один зі студентів підбіг і щосили штовхнув Підгірського. — Я прикусив язика, зрозумівши, що бовкнув зайвого. Щоки залило рум’янцем.

— Його ім’я? — приготувався записувати слідчий.

— Василь Гнідий.

Кострубчук швидко записав ім’я та підкликав рукою помічника. Він щось прошепотів тому на вухо, і помічник одразу вийшов з аудиторії.

— Чому він так учинив? — запитав мене Кострубчук.

— Василь звинуватив Макса в пиятиці. Казав, що той усі чотири дні десь прогуляв, нікому нічого не даючи знати.

— Це правда?

— А мені звідки знати?!

— То ви не знаєте, де перебувала жертва останні чотири дні?

— Ні, я не знаю, де Максим перебував упродовж останніх днів. І взагалі до чого ці допити? Зрозуміло ж, хлопець застрелився! Застрелився, блін, у всіх на очах.

— Будь-яке повідомлення про самогубство відразу вносять до Єдиного реєстру досудових розслідувань як умисне вбивство. Тому не заважайте мені виконувати мою роботу. — Капітан поліції глипнув на мене з-під лоба, перегорнув сторінку в записнику та продовжив: — Що було далі?

Я стисло переповів події тих хвилин.

Раптом навколо Мар’яни Теодорчук почалася метушня, і її під руку, проте в супроводі трьох поліцейських вивели з аудиторії. Дівчина ніяк не могла отямитись. Усе ще шморгаючи носом і витираючи рукавом сльози, вона пересувалася так поволі, наче побоювалася, що наступний крок прострілить їй голову, як Максові.

— Хтось іще зреагував так само на появу Підгірського? — напосідав далі Кострубчук.

— Ні, — заперечно покрутив я головою, — лише вигуки й усе. Нічого такого… А тоді він… він витягнув зброю з кишені і… вистрелив.

Перед очима проскакували кадри з пострілом, розтрощеним черепом і хрипкими криками. Стало важко дихати, неначе хтось дужими руками стискав мої груди: беззахисний хлопець сподівався на мене, а я не зрозумів, не відчув, що він у небезпеці.

— Просто стояв собі й вистрілив? — перепитав капітан, записуючи кожне слово в блокнот.

Мої руки стиснулися в кулаки так, що аж вени на кисті судомно повипиналися.

— На цьому все?!

Капітан на хвильку задумався й поставив останнє запитання:

— Пане Кравець, коли востаннє ви бачили жертву?

— Блядь, він має ім’я!

Однак те запитання прицвяхувало мене до стільця. Що я міг йому відповісти? Що одним з останніх або й узагалі останнім, хто бачив Максима, був я? І чому він приходив? Залишити якийсь куб зі стрічкою, помережаною давньою глаголицею? Сказати, що я якимось дивом опинився в заповіті його діда, якого ніколи в житті не зустрічав?

— П’ять днів тому. Він приходив до мене додому ввечері.

Очі капітана відірвалися від записника й, зловісно та водночас задоволено зблискуючи, втупилися в мене.

— Вечір напередодні зникнення?

— Так.

— Причина візиту? — Руки знову взялися записувати.

— Він приходив познайомитися ближче, розпитати про додаткову літературу для навчання. Говорив, що цей предмет стане його улюбленим, що з дитинства захоплюється слов’янською міфологією. Ми посиділи годинку, випили чаю, і він пішов.

— Це все? Хіба він не міг зателефонувати чи надіслати електронного листа?

— Так, я й сам дуже здивувався. Не знаю, що й думати…

— Зрозуміло. — Капітан махнув рукою. — Хлопець не повідомляв про свої плани? Не казав, куди прямує?

— Ні, нічого такого.

— Може, він був пригнічений чи поводився якось дивно?

— Ні.

Я сам не розумів, чому брешу.

— Я вас почув. Ось мій номер. — Він простягнув невеликий клаптик паперу. — Якщо згадаєте щось важливе, одразу телефонуйте. Чомусь у мене таке враження, що з вами я ще не закінчив.

Кострубчук звелів напарникам збиратися. Після довгих оглядів і фотографувань тіло Максима Підгірського винесли з університету, а місце події обгородили біло-червоною стрічкою, припасувавши поряд табличку з написом про заборону входу. Тієї миті я волів, аби це мене загородили такою стрічкою від власної підсвідомості.

2

— Що за шум?

До кухні, тупочучи ногами, вбіг Лука. На годиннику світилося 20:13. Хлопчик, одягнений в улюблену піжаму з ніндзя-черепашками, почув, як щось розбилося, і миттю облишив дивитися мультики на моєму ноутбуці (два роки тому він навчився вмикати й вимикати потрібні йому інтернет-сайти через браузер самотужки).

— Пробач. — Я ховав від малого очі, на які наверталися сльози.

Одяг досі висів тягарем на моєму тілі. Єдиним місцем, куди все ще знайшов сили доплестися, була кухня, однак на тому я розм’як і розплився на стільці. У руках тремтіла наполовину наповнена склянка з бренді. Інша, розбита на друзки, всіяла підлогу попід стіною дрібними гострими скалками.

— Що таке? — перелякано запитав хлопчик.