Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Схоже, лісничий був до цього готовий, бо спритно спіймав шишку і сунув за пояс. Натомість і маг відчув активацію захисту. Так що, хоч і пробурчав щось про сивих і лисих підлітків, але зволів озирнутися.

Подальше мене вже не здивувало.

— Ваша високосте! — вигукнув він, змахуючи руками, через що все кухонне начиння розгублено забрязкало кришками. — Яка несподіванка! Ніяк не очікував вас тут побачити! І давно ви із Соробони повернулися?

Кланятися маг не став, але радість на обличчі була непідробною.

— Не пам'ятаю…

— Принц втратив пам'ять. Тож із розпитуваннями не лізьте, — пояснив лісничий.

— Он як? — Ігнаціус одразу ж посерйознішав і перенісся ближче. Потім простяг руки і поклав долоні мені на голову… — З вашого дозволу…

Я промовчав. Можна подумати, маг став би слухати заперечення.

— Угу… угу… цікаво… — бурмотів старий тим часом, обмацуючи мій череп. — Навіть так… Несподівано. Ще цікавіше…

— Угамуйся, хробак вчений… — Дженкінс помітив, що мене не дуже тішить така безцеремонність мага. — Не забувайся!

— Що? — схоже Ігнаціус і справді вже повністю занурився у дослідження. — Так… звичайно. Вибачте, ваша високосте. Дуже незвичайний випадок. Я готовий присягнути бородою, що з вашою пам'яттю все гаразд. І ви або дурите нас, або просто не хочете згадувати те, що було.

— Може, до столу? — спробував згладити безцеремонність мага Лавр. — Ваша високосте, пообідайте з нами? Ах, звісно… пам’ять… Дозвольте відрекомендуватися. Лавр Тулі. Капітан гвардії. Колишній… Вашій гвардії.

Чудова компанія мешкає у цій сторожці. Мій лісничий. Капітан моєї ж гвардії. І маг… Не здивуюсь, якщо теж виявиться моїм. Палацовим лікарем чи звіздарем. Щоправда, всі колишні... Цікаво, самі заяви на стіл поклали чи під скорочення кадрів потрапили?

— Дякую. Охоче.

Ігнаціус вже відчепився від мене і зараз прискореними темпами займався сервіруванням. Спочатку все, що стояло на столі, злетіло під стелю. Потім стіл накрила дивовижна, волошкового забарвлення скатертина. По центру та кутах прикрашена золотими вензелями. Швидше за все — королівськими, фамільними. Потім чавунки, сковорідки та полумиски почали повертатися на свої місця. Одночасно облагороджуючись. Тобто, перетворюючись із замурзаного начиння простолюдина в пишний, вишуканий посуд, гідний пригощати королевича.

— Прошу до столу, ваша високосте, — з деякою чепурністю запросив маг. Одночасно перетворюючи грубі табурети на манірні крісла. Прикрашені різьбленням та оббиті дорогою парчею.

— От хвалько… — хмикнув Дженкінс. — Не можеш не пустити пил в очі.

— Розумів що би… нечупара… — фиркнув старий. — Це ж не твій кум на вогник зазирнув… Не звертайте на них уваги, мій принц. Геть здичавіли в лісі.

— Дякую ще раз.

Вони стояли, трохи схиливши голови і чогось чекали. Тьху, ти... Звичайно ж. Я тут найважливіший і головний. Ось і чекають, поки зволю опустити свій вінценосний зад у крісло і цим подам знак, що можна розпочинати учту. Що я негайно і зробив.

— Прошу приєднуватися... І давайте без церемоній. Сивина облагороджує не менше, ніж походження.