Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Біля входу в "Все по 15" маячить поліція, тож я ледь не на біг зриваюся.

Усередині поважно походжають двоє поліцейських і сам начальник. Міра Никонівна і якийсь замурзаний підліток сидять у куточку з іншого боку. Десь я його бачила...

Виявляється, нещасну на вигляд дитину спіймали на крадіжці. Він дивиться злим цуценям на всіх дорослих – навіть на мене.

Начальник поліції завжди здавався мені мудаком, але приємно отримати підтвердження. Петренко вже збирається підлітка на сім років посадити.

— Де твої батьки? Ще раз: ім'я, прізвище. Документи?

Тотальна мовчанка від хлопчика не дивує.

Здається, він навіть зуби зчепив за щільно стиснутими обвітреними губами.

— Такими справами хіба не ювенальна поліція займається? — намагаюся говорити одночасно владно, але спокійно.

Петренко окидає мене поглядом стомленої поблажливості.

— А ви... бачите тут "ювенальну поліцію"?

Він комічно озирається і розвертається в різні боки.

— Ні? — демонстративно здивовано запитує він. — Тоді ми продовжимо виконувати свою роботу. Ви, громадяночко, йдіть, косметика в кінці вулиці продається.

Один із поліцейських знову допитує хлопчика. Петренко попереджувально побрязкує зв'язкою ключів, ніби він забув, що перебуває не в картині американського трилера, а в магазині "Все по 15", у Василькові.

— Ти... хіба не з дитячого будинку? — обережно цікавлюся я в підлітка.

Його блакитні очі, обрамлені пухнастими русявими віями, нагадують безтурботність літнього неба.

Уперше з його погляду зникає озлобленість. Він моргає прискорено, дивлячись на мене. І я мимоволі посміхаюся.

— Я там не живу, — бурчить він. — Більше.

— Так, так, так. То це трутень, що втік, ще рік тому? Ну приїхали, — тягне начальник дільниці.

Цілий рік? Де ж він був? І чому мені ніхто не сказав, що втік вихованець? Ми з Матвієм, звісно, віддалилися одне від одного, але не до такої міри.

— Мені вже чотирнадцять, днями було, — наїжачується сирота. — Більше не повинен жити там!

— А дотримуватися закону теж не повинен?

Практично засовую за себе мудака Петренка і намагаюся дивитися на безпритульника прямо, а не зверху вниз.

Чотирнадцять! Та йому ніхто більше дванадцяти на вигляд не дасть!

— Мене зовуть Аліса. А тебе?

— Іван, — відповідає серйозно він через деякий час. Тепер дивиться на мене підозріло, але без напруги.

— Так ти весь час у Василькові був?

Він вмить завмирає, а потім натягнутою струною випрямляється, ніби вистрибне зараз. І встромитися в щось усім тілом.

— Ні! А що, я повинен розповідати?

— Не повинен, — сміюся, — мені просто цікаво. Здається, я б тебе зустріла, якщо ти тут... проживав.

Блакитні очі розглядають мене розгублено. Немов їхній володар ще не в змозі вирішити, як до мене ставиться.

Різко повертаюся до Петренка і кличу Міру Никонівну, яка прощається з покупцем.

— Думаю, інцидент вичерпано. Скажімо так, дитина на моє прохання збиралася придбати товари і не зовсім розібралася, як правильно зробити. Міро, я зараз усе оплачу.

— Та ти що, Алісо. Звичайно! — вона направляє роздратований погляд на начальника поліції, але тут же бере себе в руки. — Як я і сказала спочатку, це непорозуміння. Покупець, який викликав вас... Він щось наплутав.

Петренко цокає язиком, похитуючи круглою, як колобок, головою. Я намагаюся заговорити швидше, але мудак мене випереджає.

— А я вас знаю! — Пальцем на мене вказує. — Аліса Чернишевська. Вештаєтесь тут і вирішуєте все підряд. Але зі мною цей номер не спрацює.

М'яко сміюся, що його відразу ж сбиває з пантелику.

— Це правда, я тут ходжу багато. Тому товари для мене призначалися. Ви ж знаєте, що я відношення до дитбудинку маю?

Петренко невдоволено підтискає губи і кличе одного з поліцейських. А його напарник застряг у боротьбі із заплутаною ниткою японської іграшки йо-йо.

Цікаво, наскільки ретельно браві правоохоронці займалися пошуками зниклого вихованця весь минулий рік?

— Ні, ну звичайно, якщо власниця магазину каже, що нічого не пропало, то... — Він театрально розводить руками. — Але. Але... Ми вже взяли свідчення у прямого свідка...

Йо-йо відскакує від долоні другого поліцейського, від несподіванки той поводить плечем, і різнобарвний мотанець з гігантською швидкістю летить убік.

У бік, з якого в магазин заходить Сергій Степанович.

Згорблений, протяжно дихаючий дідуган спритно відбиває своєю палицею атаку ні в чому не винного йо-йо.

— Наколобродили тут вже! Порозліталися літалкіни. Так, що це тут у нас?

Виглядає так, немов він пробиває собі шлях палицею, але насправді він тільки Петренка настирливо відсуває і змушує відстрибнути ошелешеного покупця.

— Хто це тут у нас у кутку спочиває? Злодій!

— Сергію Степановичу! — обурююся я і наближаюся до новоприбулого. — Ну припиніть! Ваня... він переплутав. Я його ще з дитячого будинку знаю.

— Вертихвістка!

Дідок не шкодує зусиль, щоб ефектно розвернутися до мене всім корпусом.

— Знову ти! А все тому що ти байдики б'єш. Чоловіка тобі треба. Чоловіка! І схуднути спочатку.

Я не ображаюся, бо добре ці викрутаси знаю. І мені не треба худнути! Ну, може трохи. Я завжди здаюся повнішою через переважок грудей спереду. Ну, і переважок ззаду. А все інше в мене худе!

— Ага, і чоловіка, і корову, і цілий город, — я усміхаюся. — Ми тут уже в усьому розібралися.

Петренко має намір вклинитися в розмову, але зупинити паршивця, як Сергій Степановича, неможливо.

— Ось саме! Так, чим це ти промишляєш, юначе? Усе від ліні. Пахати треба. Анумо, анумо... Де ти працюєш?

І кінцем палиці стукає по брудних, розірваних кросівках Вані.

Той до того пурпуровим стає, що я мимоволі кидаюся до безпритульного — тільки з іншого боку, оминаючи стілець ззаду.

— Я працював! Більше ні! Не ваша справа!