Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

Про це повідомляє прес-центр АТО.

Під вогонь РСЗВ БМ-21 Град потрапили наші підрозділи, що дислокуються неподалік населених пунктів Гірське та Золоте. Бойовики обстріляли наш блокпост в районі населеного пункту Кримське, з артилерії — Вільхове.

• Бойовики обстрілюють донецький аеропорт із гармат, сьогодні у зоні АТО загинуло троє українських військових, ще четверо поранені.

Про це у четвер інформує прес-центр АТО.

• На північ Луганської області перекинуто невеликі тактичні групи Повітряно-десантних військ РФ, у район Щастя — змішану батальйонну тактичну групу російської армії.

У Чорнухіно, на Дебальцевському плацдармі бойовики й російські «козаки» перейшли до атак, щоб прорвати оборону сил АТО й піти на південний захід.

Такі дані групи «Інформаційний спротив» повідомляє Дмитро Тимчук.

«У складі атакуючих груп в основному російські «козаки». Мета наступальних дій — прорив оборони українських військ із виходом на південно-західний напрямок. Українські війська відбивають атаки супротивника», — написав Тимчук.

7 листопада 2014 року

• Ігор Стрельцов «Щоденник Андерсена»

7 листопада 2014 року. Ніхто не спав. Відступивши під прикриттям артилерії, сепаратисти, чи хто вони там були, більше не використовували важкого озброєння, час від часу відкриваючи навмання вогонь з автоматів. Та, у порівнянні з артилерією, це вже квіточки. Після оголошення, що танкісти відступають, Андрій Тор зі своїми хлопцями, перебігаючи шанцями, зайняли вздовж лінії фронту всі бліндажі. Домовилися відходити вулицями тільки у разі появи ворожої броні. Радіоперемови та балаканину мобілками припинили, бо останнім часом на емоціях і так наговорили в ефірі занадто прямих текстів, а їх же могли і прослуховувати. Та й після новини, що танкісти відступили, на всіх напала якась сумна безвихідь, обговорювати становище ні в кого не було бажання, навіть уголос. Чому, незважаючи на прохання ротного Привида, відмовчувалися українські «боги війни», ніхто так і не пояснив. Незрозуміло, чому не підтримали вогнем, як обіцяли, і сусіди, що приїздили перед боєм для знайомства? Здається, їх залишили напризволяще.

Рухаючись однією з траншей, Тор із Босом несподівано побачили попереду себе якусь купу мотлоху на землі. Це щось трусилося всім тілом і коротко повискувало. Хлопці подумали: якийсь поранений, підскочили, намагалися зрозуміти, хто це, що з ним, але чоловік тільки скиглив і нічого не говорив. Обережно посвітили ліхтариком і на своє здивування побачили, що це бравий старшина Гроза. Він не був пораненим, ніяких ушкоджень вони не виявили, але крутий «розвідник» цього разу нічого не міг сказати, тільки скиглив, скрутившись на дні траншеї і трусився від переляку, наче мале цуценя. Усе його обличчя було перемазане грудочками мерзлої землі, у яку Гроза, схоже, намагався заритися руками, але тепер знесилений просто лежав у позі ембріона. Цей нікчемний вигляд іще учорашнього «героя» викликав у обох відразу. Образ крутого різаки сепарів розвіявся в одну мить. Виявилося, поки вони воювали, цей клоун весь час тут борсався, ховаючись від небезпеки, мов хробак. Хлопці мовчки покинули старшину у тому ж стані, в якому знайшли. Вони нічим не могли йому зарадити, та й не хотілося. Тільки Бос, переступаючи через скрючену на землі подобу командира, кинув з огидою:

— Лайно, — і плюнув убік.

Покинута неподалік першого поста біла «газелька» іще довго горіла вночі фарами. З часом їх світло почало поступово згасати, як життя важкопораненого, покинутого напризволяще товаришами на полі бою, поки зовсім не потухло — сів акумулятор. Біля цієї вантажівочки начебто хтось крутився, чувся якийсь шум, Снайпер зі своїми хлопцями декілька разів відкривав вогонь у тому напрямку, але темрява нависла непроглядна. Чорні хмари заслали небо — ні зірок, ні місяця. Вантажівка перетворилася на білу примару в далечині, без чітких контурів. До того ж дув сильний вітер, якраз за першим постом, в глибину української території стриміли руїни покинутої автоколони: ряд одноповерхових цегляних боксів, висока в’їзна брама з оглядовою ямою, просторий двір, колись огороджений металевою сіткою. Вочевидь, підприємство дійшло занепаду іще до війни. Про сітку тепер нагадували лише осиротілі стовпчики. На майданчику навіки застигли старезні вантажівки радянських часів, причепи та інший мотлох. Від поривів вітру все це залізяччя несамовито гриміло іржавими щелепами відкритих капотів, обвислими вухами зім’ятих дверцят, мов старі бляшанки на городі для відлякування горобців. Раніше ніхто не переймався сусідством цієї какофонії, та нині, після першого такого відчайдушного бою, навіть шурхіт набув загрози, бо міг стати останнім, що ти почуєш у своєму житті. А брязкіт молотками гамселив по натягнутих струнах запалених нервів. Усі хлопці до різі в очах тривожно вглядалися в чорноту ночі, перетворившись на слух, кляли на чому світ і сепарів, і це залізне кладовище, що не давало змоги відрізнити наступаючого ворога від пустопорожнього калатання. Ніч тяглася тяжко. В житті кожного вона стала найдовшою.

З тридцяти п’яти танкістів дев’ятої роти біля будинку, де квартирував Привид, зі спакованими речовими сумками стоїть чоловік двадцять. Підходячи то цієї строкатої публіки, Андрій тепер зовсім новими очима дивиться на цих вояків. Зносивши виданий казенний однострій на Ширлані, усі вони, перед відправкою сюди, були змушені купити собі «нову» форму. Добре було тим, хто жив у великому місті, де працювали мілітарні магазини і був вибір комплектного спорядження, але таких щасливчиків одиниці. Мешканцям маленьких сіл перебирати речами не доводилося, хапали усе, що траплялося на очі потрібного розміру за час коротенької відпустки додому перед відправкою в АТО. І ось воно — сучасне українське військо у повній «красі» — обноски чи не усіх європейських армій: вицвілі різнобарвні червоно-жовті плямисті куртки з секондгенду осіннього камуфляжу, вдягнуті поверх темно-зелених штанів, коричнева «пікселька» для степу й одразу ж якась літня зелень, а то й пісочні кольори пустелі. Усе це носить один боєць одразу, особливо не замислюючись над тим, що його це зовсім не маскує, а скоріше навпаки. «Козацька голота часів Запорізької Січі. Історія повторюється, і що від них можна вимагати, яких подвигів?» — подумав із сумом Андрій. Уся ця різнобарвна форма тепер, як ніколи, підкреслює внутрішню колотнечу своїх господарів.

Танкісти про щось галасливо кричать, сам ротний, схоже, намагається їх заспокоїти, але це в нього погано виходить. Сивочолий замполіт Дід безпорадно сидить на якомусь пеньку, повернувшись до натовпу спиною. Він за своєю звичкою тепер не гладить довгу бороду, а похилив голову на руки так, ніби затуляє вуха, щоб не чути усього того, що коїться довкола. Схоже, він вичерпав не тільки увесь свій запас аргументів, а й життєві сили. До Андрія долетіли перші фрази:

— Нас кинули,