Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

Біль дуже сильний, а дорога не близька. Мабуть, було б правильно попросити Давида зупинитися біля аптеки, але я не можу змусити себе попросити про це. 

Артур і слова не сказав з моменту, як ми знайшли Надю. Я знаю, що він злий на мене, і не хочу привертати до себе увагу ще й ногою. 

Через кілька годин автомобіль зупиняється на заправці, і, поки Артур розплачується за пальне, Давид приносить мені чашку кави. 

– З тобою точно все добре? – питає стурбовано. 

– Ага, – кажу, – А що? Так погано виглядаю? Мабуть, дощ змив макіяж.

– Та ні, макіяж на місці, – відповідає. – Просто виглядаєш втомленою. 

– Їдемо! – командує Артур і, не дивлячись на мене, займає своє місце попереду. 

Надя спить практично всю дорогу, а от я так і не можу заснути. В результаті, коли до будинку Артура залишається кілька кілометрів, у мене просто злипаються очі. На годиннику шоста ранку, і дощу тут взагалі немає. Голова болить, але це ніщо в порівнянні з тим болем, що відчувається в нозі. 

Коли автомобіль зупиняється на території маєтку, Артур дістає з салону Надю і несе в будинок. Давид тим часом витягує з багажника наші сумки та ставить на землю.

– Я занесу, Катю. Можеш йти відпочивати, – говорить, коли я збираюсь взяти свою. 

– Дякую, – кажу щиро. Насправді не впевнена, що зможу затягнути її на другий поверх. Ще б самій якось туди зайти. 

Коли ступаю на першу сходинку, доводиться вкотре зціпити зуби. Мені так боляче, наче всередині все вогнем обпікає. Хочеться плакати від власної безпомічності, а ще від того, що Артур на мене розізлився.

– Що таке? – я так глибоко поринаю у свої переживання, що не помічаю, як Корсаков почав спускатися сходами вниз. Я ж так і зависла на першій сходинці й тепер не знаю, що йому сказати. Поспіхом витираю сльози, що виступили на очах, і опускаю погляд вниз.

– Усе добре. Втомилась просто, – роблю ще крок, але несподівано біль так сильно обпікає ногу, що стримати шипіння не виходить. 

– З ногою щось? Ти поранилась? – Артур не чекає пояснень. Сідає поруч зі мною навшпиньки та піднімає штани. Обережно торкається холодними пальцями напухлої кісточки, а я сіпаюсь від неприємних відчуттів. – Чому одразу не сказала?

Він піднімає на мене погляд, а я знову відвертаюсь. Ну хіба сам не розуміє, чому я не сказала? 

Артур знову злиться. Я бачу це. Різко підводиться на ноги, а тоді робить те, чого я точно не очікую: піднімає мене на руки.

– Що ти… – видихаю розгублено.

– Краще мовчи! Я дуже злий зараз, – гиркає, і я миттєво стулюю рота. Ну, звісно, він злий. Тепер ще й зі мною няньчитись доводиться. 

Артур заносить мене в кімнату та обережно саджає на край ліжка. Сам присідає навшпиньки поруч й обережно знімає з мене взуття, а тоді і шкарпетку. Торкається пальцями опухлої кісточки і якось приречено видихає. 

– Коли ти встигла отримати розтягнення? – питає, піднявши на мене погляд.

– Коли Надю шукала, – шепочу.

– Чому ти відразу мені не сказала?! Це ж такий нестерпний біль! – цідить роздратовано.

– Ти і так розізлився на мене, – голос тремтить, і я дуже сподіваюся, що не розревусь просто тут. – Я не хотіла, щоб Надя зникла. Навіть подумати не могла, що це станеться. Я знаю, що винна, тому і не хотіла сказати. 

– Лягай, – киває на ліжко, а сам підводиться на ноги. – Тобі треба відпочити. Я викличу лікаря. Він приїде та огляне твою ногу. Будемо сподіватися, що це всього лиш розтягнення. 

– Дякую, – повільно підводжусь на ноги, але на хвору намагаюсь зайвий раз не вставати. Тільки-но приймаю вертикальне положення, тіло веде вбік, і Артуру доводиться мене спіймати. Відчуваю його руку на талії, а подих на щоці. 

Він дуже близько. Занадто близько до мене… 

– Куди знову зібралася? – питає невдоволено.

– Мені треба… переодягнутись, – шепочу збентежено.

– Я можу допомогти, – говорить, а я не можу зрозуміти, серйозно він чи жартує. 

– Я сама! – випалюю, а Артур усміхається. Вперше після того, як зникла Надя. – Дякую за допомогу.

– Я не злий на тебе, Катю. Більше не злий, – шепоче. – Тоді були емоції, тому що я злякався за доньку. Але зараз я за тебе боюсь. Не хочу, щоб з тобою щось сталося. 

Ого! Мені ж це не сниться, правда? Артур за мене хвилюється? 

Не знаю, чим би все це закінчилося, але у двері постукали, а через секунду на порозі з'явився Давид. Артур чомусь не став мене відпускати, наче в тому, що ми практично обіймаємось, немає нічого дивного. 

– Я речі приніс, – от кому тут ніяково, так це саме Давиду, ну і мені. 

– Залиш біля дверей, – командує Артур. – І лікаря виклич. У Каті щось з ногою. 

Давид киває і знову нас залишає, а я не знаю, що робити далі. Мені шалено ніяково.

– Може, ти мене відпустиш? – питаю тихо.

– Краще не будемо ризикувати, – Артур піднімає мене на руки, а мені нічого не залишається, як схопитися за його плечі.