Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Розділ 15

Стиснувши зуби, невпевнено озирнулася на вхід до будинку. Якщо кинуся кликати Загіра, то наздогнати хлопчину вже не зможу. Вагалася майже три удари серця, але все ж побігла слідом за фігуркою, що віддалялася від особняка по доріжці та вже розчинялася у тіні дерев.

Ліс шумів і жив власним життям. Скрипіли величезні сосни, погойдуючись з боку на бік, ніби несхвально хитали головами. У кронах дерев миготіли яскраві пір'їни: птахи, перемовляючись, скакали з гілки на гілку. Намагалася уважно дивитися під ноги, щоб не потрапити в брудні калюжі, залишені дощем. Але водночас мені доводилося поспішати й постійно вдивлятися вперед, щоб не втратити хлопчика з поля зору.

Мені здалося, що ми пішли досить далеко. Стежка раптом зробила виток і повела вниз по пологому схилу. Я мало не послизнулася на вологій землі. Втрималася на ногах, схопившись за ялинову гілку. Але так смикнула, що з неї зірвалися кілька шишок і весело полетіли схилом униз. Я провела їх поглядом і продовжила акуратний спуск. Фігура хлопчика на той час вже загубилася десь попереду.

Мене встиг охопити розпач, коли через чверть години я так і не побачила дитину. Думала повертатися, але все ж пройшла ще далі та вийшла до галявини. Здивовано завмерла біля її початку, оглядаючи залишки капища.

Серапіна не збрехала. Від колишнього святилища мало що лишилося. Кілька валунів, за якими вже неможливо було визначити, що за роль вони відігравали. Залишки стін, висотою не вище мого зросту. Але те, що я помітила далі від місця, де вийшла, мене зацікавило. Кам'яний стіл і коло з каміння збереглося майже ідеально. Забувшись, я скоріше попрямувала до нього, і здригнулася від несподіванки, коли за стіною виявила Локайна. Хлопчик теж сіпнувся і злякано глянув на мене. Це дійсно була дитина містера і місис ат Янрі.

- Привіт, - усміхнулася, зупиняючись навпроти демонятка. Він оглянув мене, але швидко втратив інтерес. Відвернуться і поглянув на ритуальне коло.

За легендами такими користувалися відьми та відьмаки для створення особливо страшних заклинань із використанням людської чи демонічної крові. Жертву потрібно було укласти на кам'яний стіл у світлі місяця, прочитати заклинання й випустити кров. Або обрізати волосся і спалити нещасну. Та взагалі варіантів було багато. Але всі вони зводилися лише до страшних історій, бо не мали під собою жодної правдивої інформації. Адже навіть якщо хтось використовує заборонене чаклунство на крові, абсолютно все одно, де він це робитиме. Тому подібні кола були особливістю сект, які мали необхідність у «священному місці».

- Знаєш щось про ритуали, які тут проводили? - акуратно уточнила я у Локайна, сховавши руки за спину. Він кілька хвилин мовчав, підтискаючи та розслаблюючи губи, а потім кивнув і вказав пальцем на один із плоских каменів, що стирчали з землі. Придивившись, я побачила на ньому ледь помітні символи.

- Ти читав це? - здивовано обернулася до дитини. Він продовжував мовчки дивитися вперед, і я знову запропонувала: - Хочеш підійти ближче і показати мені, що саме тебе там лякає?

Простягнувши руку, я чекала реакції Локайна. Він скосив очі на мою долоню, замислився, а потім підняв голову і подивився мені за спину.

Не втримавшись, я озирнулася і мало не скрикнула, побачивши чоловіка. То був високий м'язистий брюнет. Один з охоронців особняка.

- Не раджу тут гуляти, - сказав він. Потім тупнув ногою, ніби перевіряв землю на міцність, і пояснив: - Вхід у підземелля хоч і затопило, але самі проходи залишились. Ніхто їх не доглядає, тому земля іноді сповзає вниз. Вам краще повернутись.

Перевівши подих, я все ж таки дотяглася рукою до Локайна, торкнулася його напруженого плеча:

- Йдемо додому, - покликала ласкаво, не зводячи напруженого погляду з охоронця. Чоловік оглянув мене, потім хлопчика й озирнувся довкола.

- Тут немає нічого незвичайного, - сказав він. - Усе оглянули вздовж і впоперек. Жодних залишків чаклунства.

Локайн не чинив опір, коли я притягла його ближче до себе, прикриваючи від охоронця, а сама запитала:

- А ви давно працюєте на містера ат Янрі?

- П'ять років, - без затримки відповів чоловік і знову придивився до моїх очей: - Вибачте, не було можливості представитися. Називайте мене просто Кай.

Я назвалася у відповідь, хоча в цьому, напевно, не було потреби. Кай повів нас назад тією ж стежкою.

- Ви так довго працюєте на Ілліора, - зітхнула я задумливо, бічним зором стежачи за кожним рухом людини. - Мабуть, він добре платить.

- Достатньо, - ухильно відповів охоронець, позначаючи, що не бажає розкривати цю інформацію. Але мене цікавило зовсім інше.

- Чи всі охоронці працюють на містера ат Янрі так само довго?

– Ні. Тільки я. Решту найняли після переїзду в маєток.

"Значить, ще троє" - зазначила я подумки, і користуючись тим, що Кай так легко відповідав на мої запитання, поставила ще одне:

- А прислуга? Вони приїхали разом із сім'єю з минулого будинку?

- Тільки кухарка, - повідомив напівбайдуже. - Інші не погодилися переїхати на острів.

Згадавши про інцидент з мостом, я зморщила ніс і вивчила поглядом своє забруднене взуття. Згадалися слова Загіра про те, що у будинку четверо охоронців та п'ятеро найнятих працівників. З них лише двоє працюють на сім'ю ат Янрі давно, а решту найнято після переїзду на острів. У мене залишалося лише одне питання: який у невідомого шкідника може бути мотив?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно