Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Гей. Куди поділися мої речі? – обурено дивилася на Лілі.

– Я їх знищила, – без тіні каяття відповіла вона. – Так було потрібно, щоб тебе не спіймали.

– Але... але що мені тепер робити? У сенсі це ж весь мій одяг та взуття і там був мій комп'ютер. У мене немає грошей на нові, – я була розгублена, не думала, що все буде так.

– Та не хвилюйся, – засміялася Лілі. – Я пожартувала. Всі твої речі в цілості та безпеці у мене вдома.

– Ти колись перестанеш знущатися? – примруживши очі, уточнила я.

– Коли ти будеш достатньо навченою, щоб не вестися на це.

– Пам'ятається минулого разу, коли ти перемістила нас, то мало не вмерла. А зараз усе так просто.

– Ну, ти порівняла, — протягнула вона. – Тоді я телепортувала живих людей, а зараз бездушні предмети. До того ж, їх приймали в пункті призначення, так набагато простіше.

– Приймали? Як? Хто?

– Встановлюється зв'язок із місцем, куди ти хочеш відправити предмет, точніше з тим, хто приймає його. У пункті відправки підживлює магією один, отримання – інший. А щодо «хто», у мене що багато народу вдома? – іронічно усміхнулася вона.

– Кадумар, – здогадалась я. – Не думала що собака, ой точніше фамільяр, здатний на таке.

– Це залежить від його сили та сили самої відьми. І повір, Мар ще й не таке може. А зараз час і тобі взяти участь у нашій спільній справі.

Я миттєво напружилася. Не дуже уявляла чим можу бути корисною у справах, що стосуються магії, але висловити цю думку мені не надали шансу. Раніше ніж я відкрила рота, Лілі вже розвернулась і попрямувала в невідомому напрямку, а мені не залишалося нічого крім слідувати за нею.

Через кілька хвилин у мене закралася думка, куди ми можемо йти, але я вперто відганяла її, заштовхуючи у найвіддаленіший куточок з усіма моїми страхами. Але довго це робити не виходило, і коли я вже бачила припарковані авто біля нашого університету, я насторожено запитала:

– Ми ж не йдемо туди, куди я думаю?

– Я не вмію читати думки, – спокійно кинула Лілі. – Тож не знаю, про що ти думаєш.

– Ні, знаєш, – я вперто не хотіла вимовляти це вголос.

– Так, ми йдемо на місце вбивства, – видихнула вона. – Тепер ти задоволена?

– Ні, – рішуче заявила я і різко зупинилася, тому дівчині також довелося пригальмувати і озирнутися на мене. – Ми не можемо піти туди. Знаєш приказку: «Злочинець завжди повертається на місце злочину». Так ось я цього робити не хочу. До того ж ти не думаєш, що ті, хто нас шукає, насамперед підуть сюди, обстежити місце, знайти сліди і таке інше. Ми можемо самі прийти їм до рук.

Я могла б ще багато чого вигадувати, але себе обдурити в мене не вийде. Я до смерті боялася знову опинитися в тому місці, згадати все, що сталося і знову пережити ті відчуття.

– Немає причин хвилюватися, – хитро примружилась Лілі. Вона знову здогадалась, про що я думаю, і тепер просто підігрувала в моєму відчайдушному театрі. – Вартовим тут робити нічого. Вони не шукають злочинця, вони вже знають, хто це, – тут вона багатозначно подивилась на мене. – А отже, їм не потрібно вишукувати докази. На відміну від нас.

– Але чому вони такі впевнені, що це була я?

– Усі старійшини носять амулет, що вловлює вплив чужої магії та запам'ятовує її. Вгадай, чия магія була відбита останньою в амулеті нашого Стасика?

– Стривай, я не використовувала магію проти нього. Та я навіть не знаю, як це робити.

– Те, що ти передбачила його смерть вже вплив. Пророцтво банші взагалі одне з найсильніших чар, з дуже значною енергією, – Лілі кілька секунд спостерігала за моєю розгубленістю, а потім нагадала про головне: – Тож які б не були причини твого протесту – забудь про них. Нам слід потрапити на місце вбивства. Там ми зможемо отримати хоч якісь зачіпки, хто насправді це зробив. І якщо ти не зрозуміла – тільки так зможемо врятувати твою шкуру.

На цьому наша дискусія припинилася і дівчина, не чекаючи моєї відповіді, впевнено попрямувала на парковку. А я, намагаючись придушити паніку, була змушена з нею погодитися.

Те, що ми підійшли до потрібного місця, я зрозуміла тільки тому що зупинилася Лілі. А я лише придивившись до деталей, змогла визначити саме те паркувальне місце, де вчора стояла машина того самого Станіслава.

– А хіба тут не повинно бути огороджено чи бодай там табличка якась?

– Типу «Обережно, тут вбили людину», – саркастично зауважила Лілі, але потім уже серйозніше додала: – Ні, люди навіть не знають, що тут трапилося. І випереджаючи твої здивовані вигуки, пояснюю: всі справи, а особливо вбивства, пов'язані з такими, як ми завжди прикриваються. Не можна допустити, щоб люди лізли в наші розбірки або про щось здогадалися. Все, що стосується нашого світу під грифом «Секретно», «Цілком таємно» та «Не для протоколу».

Я нічого не відповіла, досі перетравлюючи інформацію. Цікаво однак у них все влаштовано. Навіщо тоді взагалі так тісно «співпрацюють» з людьми? Жили б десь окремо, подалі від людського світу. Але ж ні, он цей убитий був відомим прокурором, та й Лілі теж вчиться цілком у людському університеті.