Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

Через пару хвилин марного ходіння туди-сюди вулицею і спостереження за зосередженим обличчям дівчини, яка, до речі, просто стояла на місці, я таки вирішила запитати:

– А що саме ми тут шукаємо?

– Те, що я сподівалася побачити, тут немає. Але це не проблема. Адже в нас є ти.

– А що я? – несвідомо почала задкувати я.

– Ми використовуємо твої спогади, аби зрозуміти, що тут сталося.

– Не думаю, що це чимось допоможе. Я була ніби в тумані, не особливо пам'ятаю, що трапилося.

– А цього й не треба. Ми побачимо все знову.

– Не знаю, що ти маєш на увазі, коли кажеш «ми», але особисто я не горю бажанням навіть згадувати, не те що бачити це.

– Вибач, але без тебе ніяк. З нас двох лише ти там була. І я б радила тобі перестати постійно перешкоджати і поводитися як наївне нетямуще дитя. Якщо хочеш пережити цю історію, та й взагалі вижити в нашому світі, навчися робити не те, що хочеш, а те, що потрібно.

Я прикусила губу. Було важко слухати її грубі слова, але ще важче усвідомлювати, що вона має рацію. У всьому до останнього слова. Я розуміла, що Лілі бачить в мені лише слабку, ні на що не здатну маленьку дівчинку, що не готова боротися навіть за своє життя. Тому проковтнувши ком, що підступив до горла, я впевнено подивилася на Лілі і запитала:

– Що від мене потрібно? – як би я не старалася, голос все одно затремтів.

– Ти маєш у деталях згадати ту ситуацію. Поринути у неї. Спробувати знову опинитись у тому моменті. А далі я сама все зроблю.

Так, це в точності те, чого я так боялася. Але вибору не залишалося.

Лілі стала навпроти мене і взяла за руки, міцно їх стиснувши. Я відчула, як тілом потекла чужа енергія. Вона ніби пускало імпульс усередині мене і поверталася назад до власниці, змушуючи простір навколо нас вібрувати.

Я заплющила очі і поринула у свої спогади. Перед моїм поглядом, точно картинки, пробігали моменти вчорашньої зустрічі з цим чоловіком. Я відтворювала у своїй голові навіть ті деталі, які здавалося, навіть не помітила того разу. Чорна машина, на низькій посадці, темно-синій костюм, срібні запонки, на яких було зображено дерево. У пам'яті виринало дедалі більше моментів, але нічого не відбувалося. А спостерігаючи за цими персонажами зі світу фентезі, я була впевнена, що щось таки має статися.

– Не виходить, – розплющивши очі, подивилася на дівчину, – Я вже все згадала: і машину, і костюм, і колір очей, і навіть зачіску.

– Ти ж не фотопортрет у поліції складаєш, – тяжко видихнула вона. – Потрібні емоції, відчуття, енергетика. Ти маєш прожити все знову. Згадати найяскравіший момент, найсильніше почуття, що пережила і зачепитися за нього.

Я розуміла, про що вона говорить, і що мені потрібно зробити. Я пам'ятала найсильніше почуття, яке охопило мене на той момент – це страх. Панічний жах, який ніколи більше не хотіла зазнавати. Мені знадобилося кілька секунд, щоб змусити себе знову заплющити очі та побачити перед собою її – смерть. Злякані очі чоловіка переді мною, його останній глибокий вдих, перш ніж він став судомно хапати ротом повітря і задихаючись опускатися на землю.

Моє тіло почали бити дрижаки, а серце калатало як божевільне. Тілом знову пробігла хвиля чужої енергії, але цього разу вона вийшла з мене, забравши і частину моєї. Різко я перестала відчувати прохолодний дотик вітру на моїй шкірі і чути шум вулиці, а потім прозвучали далекі слова:

– Можеш розплющити очі.

Я підкорилася і невдовзі знову дивилася на Лілі, тільки все було не зовсім як раніше. Простір навколо змінився, наче хтось наклав на нього фільтр з інстаграму. Усі кольори стали більш приглушеними, а переважали темно-сині та зелені відтінки.

Лілі уважно дивилася убік, я простежила за її поглядом і мало не скрикнула. Я бачила себе. Себе й одного зі старійшин, саме коли він став задихатися. А ми з Лілі стояли та спостерігали за всім зі сторони.

У мене не було бажання знову все це бачити, тож я відвернулася. Якщо Лілі треба було щось угледіти, то тепер вона могла це зробити. Так ми й стояли якийсь час, а потім вона покликала мене.

– Повернись, – її голос знову долинав, ніби здалеку чи це я знаходилася у вакуумі.

Неохоче поглянула на себе з минулого. Все «найцікавіше» вже закінчилося. Чоловік лежав нерухомо, а я якраз намагалася приборкати білу кулю.

– Ні, – знову відгукнулась Лілі. – Не туди. Повернись у той бік, – вона показала рукою на протилежну сторону вулиці.

Саме там проходила дорога, якою я щодня добиралася до універу, не рахуючи цього злощасного дня, коли мені раптом надумалося йти через паркінг.

Я спробувала повернути голову, але вона не слухалася. Думки немов огортав туман, а перед очима все пливло. Я повторила спробу, але результат був той самий. І я зрозуміла у чому справа.

– Я не можу. Я не бачила, що там було.

– Ні, бачила. Просто не знаєш про це.

– Це ж мої спогади, – насупилась я. – І я точно знаю, що в той момент не дивилася на всі боки, а отже, не можу знати, що там відбувалося.

– Наша пам'ять зберігає багато фрагментів. Іноді здається, що вони навіть не існували, не відбувалися в реальності, але це було. Просто все це знаходиться глибоко у підсвідомості. А такі як ми здатні бачити і відчувати значно більше, ніж звичайна людина. Тож просто повір, ти бачила, що там відбувалося. Тобі треба лише змусити себе повернути голову.