Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

— Поїздкою? — перепитав я. — Якою такою поїздкою?

— До міста по крам.

— Хм, він справді казав щось про нестачу чогось необхідного й нагальну потребу сходити на ринок...

— Так. Тож він послав по карету. Прибуде сюди за якусь годину. Цікаво знову побачити місто.

— І ти їдеш?

— Ми всі їдемо. Хазяйка теж дечого потребує.

— А хіба нам не треба лишатися, стерегти хати?

— Хазяйка знає незлецьке цілоденне охоронне закляття й готова ним поділитися. Воно ще й подоби непроханців записує. Як я розумію, це одна з причин, чому ми їдемо разом. Щоби глянути, чи хтось таки наважиться. Наш від’їзд побачать усі. Повернувшись, ми, можливо, дізнаємося, хто наші головні вороги.

— Припускаю, це вирішили недавно?

— Цього ранку, поки тебе не було.

— Може, і вчасно, — визнав я. — До події лише тиждень відзавтра, а якщо зважити на перебіг справ...

— Он як? — вона встала, потягнулася, а тоді зістрибнула зі стіни. — Щось нове сталося?

— Ходімо зі мною, — запросив я.

— Куди?

— До вікарія. Ти ж сказала, що маємо годину.

— Добре.

Ми пішли з двору, рушили на південь.

— Так, сталося, — повідомив я її дорогою. — Ми втратили божевільного ченця, — і я розповів, що було зранку.

— Гадаєш, це вікарій? — спитала кішка.

— Можливо. Він справляє враження найвойовничішого гравця. Але до нього ми йдемо не тому. Я просто хочу дізнатися, у якій кімнаті він тримає Лінетту.

— Звісно, — сказала вона. — Маючи Графів перстень, ікону Альхазреда та чашу з пентаграмою, він за цей тиждень таких каверз наробити може... Ти казав, що ці предмети головно поліпшують техніку. Я гадала, ти мав на увазі «під час церемонії». Але ж наробити кривди він ними може вже тепер. Я питала хазяйку.

— Ну, йдеться ж усе одно про техніку.

— Але ти поводився так, наче це неважливо.

— Я й досі такої думки. Він був би дурень, використавши для цього знаряддя як такі замість покладатися на власні здібності. Застосовані поза ритуалом знаряддя створюють ефекти відгомону. Унаслідок цього він сам може зазнати значної шкоди, хіба що він — справжній майстер, а це навряд.

— Чому ти такий певний?

— Я сумніваюся, що майстер бігав би округою з арбалетом, стріляючи кажанів, чи планував би людську жертву просто на всяк випадок, коли в ній нема конечної потреби. Він не впевнений у своїх силах. Майстер прагне діяти ощадливо, а не розмашисто.

— Що ж, логічно. Але якщо він аж занадто невпевнений, чи не спокуситься все одно застосувати знаряддя проти решти нас, просто щоби звузити коло суперників і спростити собі дальшу Гру?

— Ну, якщо він аж такий дурний, то йому ж гірше.

— І тому, на кого він скерує силу, не забувай. Це можеш бути й ти.

— Я так розумію: хто серцем чистий, той у безпеці.

— Спробую не забути.

Дійшовши до священицького будинку, вона завела мене за нього.

— Он там, — сказала кішка, дивлячись на вікно просто над нами. — То її кімната.

— Ніколи не бачив тут тієї дівчини, — зазначив я.

— Від Текели я зрозуміла, що вона вже кілька тижнів під замком.

— Цікаво, чи той замок надійний?

— Ну, наскільки я знаю, вона не виходила. І я ж казала, що бачила ланцюг на нозі.

— Товстий?

— Важко сказати. Хочеш, залізу і гляну ще раз?

— Можливо. Цікаво, панотець удома?

— Можемо глянути, чи його кінь у стайні.

— Гляньмо.

Тож ми пішли до малої стайні позаду будинку. Там було два стійла, обидва порожні.

— Поїхав когось навідувати, — констатувала кішка.

— Чого треба? — гукнув хтось із кроков.

Глянувши під дах, я побачив білу ворону.

— Привіт, Текело! — сказала Сірохвістка. — Ми тут собі проходили й вирішили перевірити, чи ти чула про Растова.

Після нетривалої паузи ворона спитала:

— А що з Растовим?

— Мертвий, — відказала Сірохвістка. — Повішений.

— А зміюка?

— Поповз у ліс.

— Добре. Ніколи не любила змій. Вони піддирають гнізда, жеруть яйця.

— А в тебе які новини?

— Лише те, що здоровань знову гуляв. Біля садиби його насварили, він пішов до хліва й забився в куточок. Добрий Доктор пішов за ним і знову сварився. Тоді здоровань утік у ніч. Проте згодом вернувся.

— Цікаво. Про що ж там ішлося?

— Не знаю.

— Ну, ми пішли. Бувай.

— Так.

Ми вийшли й повернулися до будинку. Сірохвістка озирнулася.

— З тієї крокви вона нас не бачить. То що, я полізла?

— Стривай, — сказав я. — Хочу спробувати трюк, що його навчився в Ларрі.

Я підійшов до чорного входу, ще раз глянув на стайню. Білих плям видно не було.

Став дибки, поклав одну передню лапу на двері для рівноваги, трохи потримав, тоді опустив її до другої лапи, стискаючи ними ручку. Скрутився всім тілом у натузі. Мусив пробувати тричі, припасовуючи хват. Утретє я повернув ручку досить далеко, щоби вона клацнула, а двері подалися під моєю вагою. Я опустився у звичайну позицію та ввійшов.

— Незлий трюк, — відзначила вона, ідучи за мною. — Якийсь захист відчуваєш?

— Ні.

Я прихилив двері плечем, залишивши шпаринку, щоб, повертаючись, можна було швидко відчинити їх лапою.

— І що тепер? — спитала кішка.

— Знайдімо сходи. Хочу глянути, як її тримають.

Мимохідь ми спинилися в кабінеті, і вона показала мені чашу й череп. Чаша таки була справжня. Я вже бачив її безліч разів. Проте ні ікони, ні персня видно не було, а часу випробовувати свою вправність на шухлядах я не мав. Ми повернулися до пошуку сходів.

Вони знайшлися при західній стіні. Ми піднялись, і Сірохвістка підвела мене до Лінеттиної кімнати. Двері були зачинені, але не факт, що замкнені — адже ж вона сиділа на ланцюгу.

Я ще раз спробував свій трюк, і він спрацював із першого ж разу. Треба дізнатися, чи вміє Ларрі ще щось цікавеньке...

Побачивши нас, Лінетта здивовано витріщилась і ойкнула.

— Я піду потруся їй об ноги й дам себе погладити, — сказала Сірохвістка. — Люди із цього тішаться. А ти тим часом глянь ланцюг.

Власне, цікавили