Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

— Ой-ой, — сказала Сірохвістка між муркотанням, поки дівчина її гладила й казала, яка ж вона гарна кицька. — Мабуть, Текела побачила, як ми ввійшли, полетіла й здійняла тривогу.

Я оглянув, що хотів. Ланцюг був досить важкий, щоби служити за призначенням, а замок, що кріпив його до рами ліжка, вражав своєю масивністю. Другий, на кісточці Лінетти, був менший, але впоратися з ним саме тепер годі було й сподіватися.

— Я дізнався достатньо, — сказав я.

Кінь скакав уже під самим будинком, відтак завернув за ріг, аж почулося його важке дихання.

— Гайда додому! — гукнула Сірохвістка, зістрибнувши на підлогу й біжучи до сходів.

Коли ми стрімголов злетіли на перший поверх, вершник уже спішувався. За секунду чи дві я почув, як задні двері відчинили, тоді затріснули.

— Погано, — сказала Сірохвістка. — Можу відволікти вікарія.

— Біс із ним! Я виб’ю вікно кабінету!

Добіг я до рогу саме тоді, коли з-за іншого вийшов той капосний коротун, тримаючи в руці хлиста. Щоби звернути до кімнати, я мусив сповільнитися, і він оперіщив мене по спині. Проте вдарити вдруге не встиг — Сірохвістка стрибнула йому на лице, випустивши всі пазури.

Я вистрибом перетнув кімнату, переслідуваний усе гучнішим вереском, і кинувся у вікно, заплющивши очі в момент удару. Висадив шибку з усіма хрестовинами. Глянув назад — де там Сірохвістка?

Видно її не було, але я чув, як вона репетує в будинку. Два стрибки, плиг у вікно — я знову в кімнаті. Він тримав її за задні лапи, замахнувшись хлистом. Хлист опустився, вона верескнула, він її впустив, бо ж не сподівався, що я повернуся, а ще менше сподівався, що я сунутиму на нього, припавши до підлоги, прищуливши вуха, видаючи гортанне низьке гарчання, що його саме навчився був від Рикуна напередодні.

Він махнув хлистом, але я прошмигнув під ним. Якщо Сірохвістка мертва, я його загризу. Ударив у груди, повалив на спину, аж тут почув її крик: «Я побігла!»

Розтуливши щелепи, я замірився на його горлянку, але почувши, що кішка вистрибнула крізь вікно, трохи повернув голову. Угризнув щодуху, мої зуби зімкнулися на його правому вусі, захрумтів хрящ. Відтак я облишив вікарія, перетнув кімнату й вистрибнув за Сірохвісткою, супроводжуваний його зойками.

— Хочеш поїхати на мені? — запитав я в неї.

— Ні! Головне — не спиняймося!

Ми бігли аж додому.

На подвір’ї ми впали, я відхекувався, вона вилизувалася. Я сказав:

— Вибач, що втягнув тебе в це, Сіренька.

— Я знала, на що йду. Що ти там із ним під кінець зробив?

— Гадаю, понівечив вухо.

— Чому?

— Він тебе скривдив.

— Мене й гірше кривдили.

— Це його не виправдовує.

— Тепер маєш першокласного ворога.

— Дурні класними не бувають.

— Дурень може спробувати проти тебе знаряддя. Чи ще щось.

Я перервав хекання, щоб зітхнути. Тут по нас промайнула тінь птаха. Глянувши вгору, я не здивувався, уздрівши Текелу.

Я пообідав, нашвидку зробив обхід, аж тут приїхала карета, ми всі туди сіли й рушили до міста. Місця там було досить, щоб я сів біля вікна, а Сірохвістка скрутилася на сидінні навпроти. Наші хазяї сиділи лицем до лиця біля свого вікна, праворуч від мене, і знай собі теревенили. Я лише трохи порізався був склом, але в Сірохвістки на правому боці здувся бридкий слід. Згадуючи вікарія, чистоти на серці я не відчував.

Я дивився на небо. Ми й милі не проїхали, як я знову помітив Текелу. Вона покружляла над каретою, тоді промайнула низько й зазирнула всередину. Потім зникла. Я не став будити Сірохвістку, щоби сказати про це.

Небо було хмарне, на карету раз по раз налітали подуви вітру. У циганському таборі, що його ми проминули, життя не вирувало, музика не грала. Я слухав, як коні стукають копитами й бурчать щось про колії та про схильність кучера орудувати пугою наприкінці довгого дня. Добре, що я не кінь.

Після тривалої їзди ми дісталися мосту й перетнули його. Глянувши на брудні води, я подумав: куди ж доплив той полісмен? Чи була в нього родина?

Їдучи по Фліт-стрит до Стренду, а тоді Вайтголлом, я час від часу помічав білу ворону, що сиділа то там, то сям і спостерігала. Дорогою ми кілька разів зупинялися щось купити. Кінець кінцем ми зійшли у Вест-мінстері, де не раз уже гуляли серед ночі. Джек сказав: «Зустріньмося тут десь за півтори години. Нам треба купити дещо езотеричне». Я був зовсім не проти, бо ж полюбляю блукати міськими вулицями. Сірохвістка повела мене на екскурсію до кошар, де колись на кошатину ледь не пішла.

Майже годину ми прогулювалися, сортуючи вловлені запахи, роздивляючись перехожих. Зрізаючи поворот, ми зайшли в якийсь завулок, і десь на півдорозі я чітко відчув: щось негаразд. За лічені хвилі з прихованих дверей з’явилася щуплява постать вікарія: на вусі — товста пов’язка, на щоках — пластир. На плечі в нього сиділа Текела, зливаючись кольором із бинтами, через що голова його набула гротескного кривобокого вигляду. Очевидно, вона переказувала йому наш маршрут. Не спиняючись, я показав їм зуби. Аж тут іззаду почулися кроки. Вистрибнувши з інших дверей, на мене йшло двоє, вимахуючи дрючками. Я спробував розвернутися до них, але запізно. Перш ніж один із кийків гепнув мене по голові, я встиг почути сміх вікарія. Останнє, що я побачив: Сірохвістка вшивається назад у завулок.

Очуняв я у брудній клітці; мій ніс, мою горлянку, мої легені заповнював нудотний сморід. Я зрозумів, що мені дали хлороформ. Голова боліла, спина — теж. Щоб очистити дихальні органи, я кілька разів глибоко вдихнув-видихнув. З багатьох напрямків чути було скавчання, ричання, жалісне нявкання, а також стишене різке болісне погавкування. Щойно мій нюх запрацював знову, я відчув превсякі собачі й котячі запахи. Підняв голову, роззирнувся і пошкодував про це.

У клітках поруч і далі сиділи скалічені тварини — собаки й коти без хвостів або з неналежною кількістю ніг, сліпе цуценя з відрізаними вухами, кішка, якій бракувало великих клаптів шкіри і яка постійно нявкала, вилизуючи відкриті ділянки живого м’яса. Що це за божевільне місце? Я швидко перевірив, чи цілий сам.

Посеред кімнати стояв операційний стіл, поруч — велика таця з інструментами. На гаках при дверях на тому боці висіло чимало колись