Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Усіх, окрім недремного Творця.

Широко на небесному просторі

Розкинувсь неосяжний табір – більший,

Ніж ся Земля, якби її, округлу,

Розгладити у площину. В намети

І в павільйони уздовж Рік Живих

Біля Дерев Життя за гуртом гурт

Трапезувальники неізчислимі

Пішли відпочивати. Опахала

Вітрів легких нас лагідно приспали.

Лиш перемінно подзвін арф і хори,

Невмовкні круг Господнього Престолу,

Вколисували тишину глибоку.

Не спав лиш Сатана – так будем звать

Його, бо ім’я, котре мав на Небі, —

Утратив. Наймогутніший Архангел,

Один з найближчих до Творця (чи, може,

Найближчий?) Сину Божому позаздрив, —

Господь його Месією нарік —

Царем Царів. То гордий Сатана

Почув себе покривдженим незмірно.

Велику мав зневагу – злість плекав,

У Небесах вночі намислив він

Одвести ієрархію свою

Од Трону Господа на знак погорди

Й безбожного непослуху. Збудив

Найближчого свого вождя: «Ти спиш,

Товаришу і друже? – Не до сну!

Те, що велів учора Вседержитель,

На невеселі роздуми наводить.

Чи одного мене? Бог запровадив

Нові закони. З них нові думки

І погляди – та й сумніви! – ростуть,

Їх варто зважити. Одначе тут

Се небезпечно. Нам слід згуртуватись

У нашому околі. Заздалегідь

Дай знать підпорядкованим нам силам,

Що є наказ: поки триває ніч,

Негайно ієрархії всій нашій

Летіти при розгорнутих знаменах

На Північ, в простір наших володінь,

Пора бо готуватися належно

До зустрічі новітнього Царя —

Великого Месії, що гряде

Для огляду небесних ієрархій,

Щоб нам нав’язувать нові закони».

Так гордому Архангелу вдалося

Заступника свого переманить.

А той воєначальників стрічав

І розтлумачував наказ Вождя,

Докинувши то тут, то там слівце

Багатозначне, або заздрий натяк

Для випроби. Усі беззастережно

Скорилися наказу, бо ім’я

Вождя, високий ранг і світла слава

На Небесах сіяли. Як у вас

Зірниця і за нею розсип зір

Нічне встеляють небо, так і він

Третину Ангелів небесних звів

Підступною гординею. Тим часом

Всевишнє усевидящеє Око,

Що бачить найпотайніші думки,

З Гори Святої, взріло крізь огні

Світильників, як полчища гігантські,

Зірниці, розтривожені велінням

Господнім, ворохобились на бунт.

Усе те бачивши, Бог посміхнувся

І мовив Синові Своєму так:

«В тобі Моя утверджується слава

І наша міць, Мій Спадкоємцю й Сину.

Тепер пора настала утвердить

Всевладдя Наше в неосяжнім царстві.

Бо ворог підіймається, що хоче

Імперію створить нарівні з Нами

На Півночі, а потім відтіля

Війною рушивши, піддать випробі

Усемогуття Наше й Правду. Пильність

І вірні Сили захисту Небес

Хай не дадуть зненацька заторкнути

Високі наші святощі й Престол».

І засвітилось Синове обличчя

Свободою й спокоєм несказанним,

Коли він мовив: «Отче, Ти правдиво

Глузуєш з ворогів і зневажаєш

Бунтарство нице й заколоти марні,

Котрі умножать Нашу славу. Злоба

Бунтівників іще міцніш утвердить

Власть царську, подаровану Мені.

Щоб знали: Я – караюча Правиця

Твоя – не був би гідним сих Небес,

Якби не посрамив Твоїх врагів».

Так мовив Божий Син. А Сатана

Та сонмища його на бистрих крилах

Уже були далеко, незліченні,

Немов зірки, що всіюють вам Небо,

Чи міріади росяних краплин,

Що сонячного ранку, наче перли,

Виблискують-ряхтять в твоїм Раю.

Вони минали сфери Серафимів,

Орбіти Херувимів та простори

Багатоступеневих ієрархій,

Супроти котрих Всесвіт ваш, Адаме, —

То лиш мала краплина, як сей Рай —

Лиш цятка на Землі зелено-сизій,

Кулястому утворенні з морів

Та суходолів. Вони прилинули

На неозору Північ. Там їхній Вождь

Піднявсь на свій престол

Високо на горі, котра здаля

Шпилями й пірамідами іскрилась

В оздобах діамантових і срібних.

«Великого Люцифера палац» —

Так назовемо мовою людей

Споруду ту. Її сам Сатана,

Змагаючись у величі з Творцем,

Вподібнював до Божого престолу,

Що на Горі Святій, ще й назву дав

Своєму витвору «Гора Нарад».

Тож поскликав туди своїх найближчих

Немовбито порадитися, як

Достойно зустрічать Царя Царів,

І промовляв до них зухвало так:

«Князі, Керманичі, Вожді, Владики!

Ще поки сі звання величні – наші

І означають Суть, не звук пустий!

Учора коронація нова

Дала Помазаникові всю владу,

А нас підніжками Царя Царів

Поставила. Отож ми поспішали

Опівночі до наших володінь

Розважливо порадитися: як нам,

З якими почестями зустрічати

Царя новітнього, який гряде

Приймати ще небачені поклони

Й схиляння запобігливе до стіп

Помазаних – принизливе; тепер

Принизливе удвічі, бо владарство

Вже не Один, а Вдвох (той Другий єсть

Подоба Першого) проголосили

Пихато й своєвільно… Що, як ми,

Гуртом, порадившись розважно, скинем

Ярмо? А чи схилятимемо шиї

І будем гнути спини та коліна

Ми – Жителі Небес, а не раби;

Хоча не рівні між собою – вільні

І горді рівністю в свободі. Ранги

Чи титули не вадять нашій волі

А виявляють суть її. Хто сміє

І по якому праву стать над нами,

Собі подібними, Царем?! Хай Він

Переважа нас силою чи блиском,

Але чого жбурляти нам в лице

Укази та нав’язувать закони?

Пощо закони нам? Закони – в нас.

І нащо нам згинатись у поклонах,

Виспівувать по-рабському «Осанна»,

Як духом ми не Слуги, а Владики?!»

В зухвальстві гордім Сатана дійшов

До краю, й огухали його усі.

Враз рвучко підхопився Абдиїл —

Один із Серафимів, котрий ревно

Й покірно славив Бога. Він у гніві

Промову виголосив запальну:

«Яке блюзнірство і яка зухвалість!

О, скільки тут облудної гордині!

Такого ще не чули Небеса

Й не сподівалися почуть од тебе,

Що возвишавсь над іншими. Невдячний!