Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

Ірфла

Я не знала, чи вдалося мені дійсно проникнути в сон Феліції, чи мені це наснилося, бо я дуже хотіла. Фелінія мене переконувала, що все вийшло, але я все одно трохи сумнівалася. Повірю тільки, коли побачу Феліцію тут. Сподіваюся, їй удасться знайти шлях сюди. Мамине зілля їй навряд чи підійде, вона використала темну магію для його активації, але ж шлях до Обителі не може бути втрачений. Фірніет Діманні якраз та людина, що зможе його відшукати. Він розумний і має купу можливостей, зв'язків, аж до Імператора. Тож я правильно зробила, що вирушила в сон саме до Феліції. Тільки вона зможе нам допомогти. Не тільки тому, що вона має можливість, вона має і бажання. Вона не покине мене тут, вона не така.

— Розкажи мені про цю Феліцію, — попросила вранці Феллінія. Ми якраз закінчили сніданок і я вийшла з чашкою чаю в сад, а вона вислизнула за мною. У мене було дивне відчуття, що Фелла хоче зі мною потоваришувати і що ще дивніше: здається, я була не проти.

— Феліція Фульмінаррі, народилася в момент вашої смерті на Землі. Перемістилася до Велланії на початку осені і тоді в ній почали проявлятися ваші сили. Тільки в ній чомусь опинилася ще й сила поглинання.

— Заборонена сила? Але звідки? Хіба хтось, крім Сетірамів, з нею залишився? — Феллінія дивилася на мене широко розплющеними від здивування очима. — Повелителі казали, що всі носії цієї сили або мертві, або тут, або вона спляча. А спляча тільки в Сетірамів і те не у всіх.

— Я не знаю, звідки у Феліції її сила. Вона сама не знає. Вона відкрила її, коли проходила ритуал повного розкриття магічного потенціалу.

— Так, він відкриває в людині всі приховані сили, але якщо моя сила пішла до цієї твоєї Феліції, то виходить, і в мене могла бути спляча сила поглинання? — Феллінія виглядала розгубленою. — Але я ніколи не чула, щоб у нашому роді хтось її мав.

— Може, до Феліції ще чиясь сила прилипла, — я поставила допиту чашку на столик і, притулившись до перил тераси, дивилася вдалечінь — на вкриті зеленню гори, що височіли навколо, захищаючи дім батька та Феллінії від решти світу. — Яка взагалі різниця?

— Ти дійсно думаєш, що до однієї й тієї ж людини в немагічному світі могли прилипнути сили від двох різних людей? — Феллінія похитала головою. — Я сумніваюся. Твій батько точно сили не викидав, його родичі також.

— А з інших світів? Наш же не єдиний, де мають поглинання, — продовжувала я сперечатися. Швидше за все, Феллінія мала рацію, але мені хотілося подискутувати.

— Все одно, надто великий збіг.

— А ваші Повелителі багато про силу поглинання та їхніх власників знають?

— Думаю так. Вона їх більше за інші сили цікавить.

— Я можу з ними побачитись?

— Не тільки можеш — тобі треба з ними побачитися, Ірфло.

— Тоді відведіть мене до них. Чи треба чекати особливого запрошення?

— Ні. Після обіду твій батько відведе тебе до них.

Феллінія забрала мою порожню чашку і повернулася в дім, а я все стояла і дивилася вдалечінь. Гори були такими прекрасними, вони манили пройтися їх вершинами, знайти таємні стежки і приховані куточки, поглянути на світ зверху, як вони, а не знизу, як нікчемна комашка. Якщо не зможу повернутися у світ живих, гадаю, звикну до Обителі. Тут гарно. Страшно було лише на самому початку.

З роздумів мене вивела поява матері. Вона все ще була невдоволена, що я знаходжусь у батька, вірніше, разом із Феллою. Маму сердило, що я знайшла спільну мову з її суперницею. Я втомилася воювати. Я нарешті усвідомила, що не хочу бути темною. Все своє життя я йшла за матір'ю, не маючи власної думки. Зараз я хотіла жити своїм життям.

— Ірфло, доню, бабуся з дідусем за тобою сумують, — мама намагалася звертатися до моїх сімейних почуттів. — Тобі треба з ними бути, а не тут.

— Я хочу бути тут. Відтепер я сама вирішуватиму, як мені жити, — мені нелегко було говорити мамі ці жорстокі слова, але вона надто загралася зі своєю гіперопікою. — Зрозумій, мамо, саме твої вчинки привели нас сюди. І якщо ти перестанеш на мене тиснути, можливо, ми знайдемо вихід. Ти не завжди маєш рацію. Жаль, що я так пізно це усвідомила, мамо.

Мама хотіла мені щось заперечити, але тут до нас вийшла Фелла з батьком.

— Добре, що ти прийшла, — Фелла привітала мою матір. — Еділан збирався відвести Ірфлу до Повелителів. Думаю, тобі теж варто сходити до них.

— Тоді пішли, — схоже, мама жодної хвилини не хотіла проводити в товаристві Фелли.

Батько одразу ж нас повів до виходу з ущелини. Ми вперше йшли втрьох — по суті сім'я, але такі чужі одне одному. Ми були близькі з матір'ю, але й між нею з батьком, і між мною з ним була прірва, а він... Здається, я йому подобалася, але ми так і не встигли до пуття взнати одне одного. Не було часу.

Ми йшли знайомою мені дорогою нагору, туди, звідки ми з мамою прибули. Піднявшись по горі, ми звернули ліворуч і довго йшли вздовж кромки гір, поки не підійшли до ще однієї ущелини. Шлях крізь неї був прихований у мерехтливому сріблястому тумані і я зупинилася, відчуваючи тривогу та хвилювання.

— Не бійся… доню, — батько стиснув мою руку у своїй, але хвилювання лише посилилося. Він вперше торкався мене і вперше назвав донькою. — Там безпечно.

Я почувала себе розгубленою. Одночасно хотілося висмикнути свою долоню з його, крикнути йому в обличчя «ти нас кинув!», втікши опісля кудись далеко і виплакатися, і притиснутися до його надійного плеча, відчути ту силу та впевненість, яка в ньому була. Але я не зробила нічого з цього, просто мовчки кивнула і дозволила йому провести мене крізь густий туман.

Я не встигла нічого відчути, як уже вибралася з ущелини. Моєму погляду відкрилася похмура долина, оточена горами, як і будинок мого батька, тільки трохи більша. Посеред долини немов непроникний для світла дорогоцінний камінь розлилося глибоке темне озеро, майже чорне, від якого йшли тонкі павутинки річок. Низькі сірі хмари майже торкалися верхівок гір і здавалося, ніби тебе в них засмокче як у портал і ти опинишся в місці набагато гіршому, ніж це.