Читати книгу - "Становлення Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

Глава двадцять сьома. Церковник Білих Близнюків. 

Час повільно йшов, нічна темрява спустилася на землю, а гості затримувалися. Що вони прийдуть, я не сумнівався, адже я зачепив одну з поважних сімей Матану, тож а ні королівський двір, а ні церква не могли того так лишити. Баланс сил регіону було порушено. Мною. Чи хвилювався я? Ні. Ще зі змагань я запамʼятав, що на усе королівство є лише зо два десятки Бойових Предків, і навряд чи усі вони вищої ступені, таких мають бути лічені одиниці. Звичайно, є ще маги, але вони, зазвичай, дистанціюються від місцевих розборок, якщо воно їх не чіпає. Ну і церква. Але, якщо вчитель не боявся тоді сутички з церквою, то і мені не варто. Навряд чи у Матані є  зараз хтось занадто сильний з представників духовенства. Загалом, я самовпевнено вважав, що на теренах цього королівства сильнішим за мене був лише Крук. На крайній випадок я мав золоту табличку гільдії авантюристів, тож якщо ситуація почне розвиватися кепсько, я завжди зможу зробити її патовою, перевівши розгляд справи на рівень Північної Імперії. Так, для Імперії мій статус був не нижчим, за статус будь якого голови гільдії у королівстві Льготе. 
Я відчув, що до мого дому швидко наближаються двоє. Бойовий Предок вищого ступеня і знайомий мені голова гільдії алхіміків. Здається, мене тут взагалі ні в що не ставлять, з такими то силами… Вирішили мене язиком затеревенити? Бойовий Предок атакував мене аурою за кількасот метрів. Слабенько, незважаючи на схожий з моїм рівень, суперником він мені не був. Я граючись стримав його атаку, не виказуючи свою повну силу. Ха! Я розгледів чорний одяг, як у настоятеля Крама, на одутлому невисокому чоловʼязі середніх літ. Церковник, ну звісно, хто б ще. 
    ⁃    Вечір добрий, шановні гості, чим завдячую вашій тут появі? 
Я відверто знущався з них, вдаючи повне нерозуміння. Голова гільдії мов сказився від цього і заверещав, вказуючи на мене пальцем лівої руки: 
    ⁃    Він! Шановний Амон, це він вбив мого сина, і позбавив мене правої руки! 
Я подивився на Амона уважніше. Дивна у нього аура. Не цільна, а як наче з домішками інших. Що ж не так? 
    ⁃    Здайся, і ходи за мною! - церковник заявив це нахабно, мов якійсь худобі. 
    ⁃    Хооооо? Чому я маю то робити? 
    ⁃    За вбивство членів родини голови гільдії алхіміків, тебе буде покарано!
Він спробував притиснути мене аурою, та вона затріщала і розбилася об мій захист. Я ще більш уважно придивився до неї зблизька. Наче іржаві відголоски крові у ній. Що це? Такого не мало бути. 
    ⁃    Вбивство? Шановний, здається, ви були уведені в в оману тою собакою, що поруч з вами. Я не вбивав жодного члена родини голови гільдії алхіміків. 
    ⁃    Нахаба! - зревів Амон і наблизився, атакуючи мене з усієї сили. 
Будівлі у моїй новій садибі пішли тріщинами і почали руйнуватися. Ах ти ж сучий потрох, я дві тисячі золотих щойно за неї виклав! 
    ⁃    Зачекайте, шановний, але це дружина голови вбила його сина на моїх очах, а потім він сам відтяв свою руку, повірте! 
Зараза, я продовжив цю гру у піддавки, лише щоб розібратися у тому, чому ж його аура так мене бентежить, аж до нудоти. Аура крові? Аура жертви? Ні, дідько! Аура жертв, уривки аури кривавих жертв у його власній! Це криваве жертвоприношення, коли отримувач жорстоко вбиває жертву, забираючи частину його сили! Ах ти ж гнила гнида!
    ⁃    Шановний Амон! Вбийте цього вилупка! - голова продовжував тицяти у мою сторону пальцем. 
Я перестав прикидатися нікчемою. 
    ⁃    Цього достатньо. 
Перший послідовний крок. Я миттєво опинився поруч з головою гільдії і відірвав йому ліву руку по плече. Грам збирався закричати від жаху та болю, але я вдарив по ньому його ж рукою так, що той покотився по землі. Амон спробував допомогти йому, але відлетів аж до паркану від мого удару кулаком у його груди. Я наступив на спину Грама і злегка натиснув, ламаючи йому поперек і кістки тазу. Хрускіт кісток перекрив собою гучний крик Грама. Амон атакував мене жагою крові. 
    ⁃    Ха! І це ти називаєш жагою крові? Той, хто вбиває лише безпомічних жертв, хоче нашкодити мені жагою крові? Дивись, гнидо, що таке справжня жага крові!
Я вивільнив її усю, усю ту, що так довго розвивав, нищачи мільйони монстрів і сам ходячи по лезу між життям та смертю. Церковник заволав від болю у всю горлянку. Я не знаю, що він там бачив під моєю жагою крові, але якщо я ледь не вбив нею мага восьмого кола, то нікчемний Бойовий Предок нічого не міг протиставити. 
Я повільно підходив до Амона, що корчився від болю під парканом. Його завивання вже різали мої вуха, та я лише потроху збільшував тиск, спостерігаючи, як він роздирає нігтями собі скроні до кісток. Здається, з нього досить. Я прибрав тиск, вхопив напівпритомного церковника за комір і потягнув його до ледь живого Грама, що ще дригався посеред двору. 
    ⁃    Сволота, та ти ж обісцявся! - я зморщив носа від стійкого запаху сечі, котрою тхнув Амон. 
Кинувши його тушу поруч з Грамом, котрий вже конав від втрати крові, я витягнув золоту табличку і сунув її під носа церковнику. 
    ⁃    А тепер слухай сюди, гівнюк ти обісцяний. Здається мені, що ти трохи перевищив свою компетенцію. Тож, ти зробиш наступне. 
Я перервався і розчавив голову гільдмайстру гільдії алхімії, щоб той не заважав мені своїм хрипінням. 
    ⁃    Ти зараз же закриєш цю справу і напишеш усі потрібні доповіді нагору. Напишеш, що голова гільдії увів тебе в оману, звівши поклеп на невинну людину, за що його і було покарано. 
Я кивнув у бік безголового тіла. 
    ⁃    А потім, вилупок, ти почнеш бігти. Бігти якомога далі від мене, бо я добре розгледів твою ауру, що аж горить слідами жертвоприношень. А я такого не прощаю. Тож бігти тобі, не зупиняючись, до кінця твого нікчемного життя. Запамʼятай, рано чи пізно я тебе наздожену, і тоді ти здохнеш. Здохнеш так жорстоко, що усі твої жертви будуть сміятися від задоволення. Уяснив? 
    ⁃    Так, пане, так!
Церковник тремтів від болю та жаху. 
    ⁃    А тепер пішов звідси!
Амон почав відповзати від мене у бік воріт. 
    ⁃    Стій! - зупинив я його - Ти мені винен за руйнування! 
Я обвів рукою навколо. Той вилупок закляк на місті, можливо, навіть не розуміючи чого я хочу. 
    ⁃    Ну що за блазень!
Я підійшов до нього і відірвав йому пальця, на якому був перстень сховище. 
    ⁃    Розблокуй! 
    ⁃    Провалюй! - гаркнув я на нього після виконання моєї вимоги. 
Все стихло. Я повернувся до напівзруйнованого ґанку і присів. Подивився навкруги. Ех, здається, тут тепер потрібен капітальний ремонт садиби. 
    ⁃    Дідько! 
Я вилаявся у розпачі, та встав на ноги і пішов до тіла, що лежало посеред двору. Активував магію другого кола і спалив вщент той непотріб закляттям вогняної стіни. Раптом, після того, як вже деактивував магічне коло, згадав за ліву руку небіжчика, котру я кинув десь поодаль. 
    ⁃    Я такий затурканий, такий затурканий! - пожалів сам себе вголос. 
Знайшов кінцівку і навіть персня сховище на ній, та спалив, після привласнення трофея. Сподіваюсь, грошей там вистачить на ремонт. 
Ну що ж, заночувати на цих руїнах я не хотів, тож пішов до садиби Тота. 
Він з Мією сиділи у їдальні над залишками вечері. 
    ⁃    А мені?
    ⁃    Пане, вам то буде зайве!
Мія підтягла до себе ближче ті горнятка, у яких ще лишалися хоч якісь страви. В мене з того нахабства аж щелепа звисла. 
    ⁃    По дупі отримаєш! - я швидко вхопив один з горщиків і сів за інший край столу. 
Ммммм, щось тушковане, з мʼясом… я взяв виделку і почав їсти. Дві пари очей вперлися у мене та чекали розповіді. Ні, ну насолодитися вечерею під таким тиском було просто неможливо. 
    ⁃    Гаразд, я все владнав, добре? 
Здається, не допомогло. Їх очі палали жагою подробиць. 
    ⁃    Мій невідбувшийся тесть крякнув, а церковника, що прийшов з ним, я відпустив. Справу буде закрито. 
    ⁃    Нє, за такий виступ аплодисментів вам, пане, не буде! - Мія повернулася до вечері. 
Та й грець з ними, не так вже й хотілося. 
    ⁃    Тот, я знову до тебе з проханням. Моя нова садиба зараз, так би мовити, потребує невеличкої реконструкції. Допоможеш? 
    ⁃    То не проблема. 
    ⁃    Ти казав, що від батька у тебе лишився ремісничий цех? 
    ⁃    Так, але скажу відверто, зараз там діла йдуть не дуже. Люди не хочуть мати справ з ворогами гільдії алхіміків, сам розумієш. 
    ⁃    О, за це не переживай, гадаю, на днях це зміниться. А на чому саме спеціалізується виробництво? 
    ⁃    Одяг та маріонетки для сільського господарства. 
    ⁃    А чи можна перепрофілювати виробництво? 
    ⁃    Наприклад? 
    ⁃    Бойові маріонетки. 
Тот замовк. Я чекав що він скаже. 
    ⁃    Це, звичайно, можливо, але потребує шалену кількість грошей. 
    ⁃    Тот, аби у мене не було грошей, я б до тебе не звертався з цим питанням. 
    ⁃    Якого класу маріонетки тобі потрібні, та у якій кількості?
Я витягнув списа і показав йому. 
    ⁃    З цього металу. Але ядра всередині будуть шостого і сьомого класу. 
    ⁃    Якби просто з цього металу, то не проблема, це третій клас. Він хоч і не дешевий, та на ринку його достатньо. Але де узяти ядра? 
    ⁃    Ядра я вам надам у повному обсязі. Мені потрібно десять тисяч шостого класу і десять тисяч сьомого. 
Тот трохи з-за столу не впав. 
    ⁃    Двадцять тисяч? Ти Імперію вирішив захопити? Шостий та сьомий класи, вони по силі рівні Бойовим Предкам нижньої та середньої ступені! 
    ⁃    Не хвилюйся, я не збираюся воювати проти Північної Імперії, у мене інші плани. То що, берешся? 
Дивлячись, як він сумнівається, я витяг сховище голови гільдії алхімії та висипав на стіл кілька десятків тисяч золотих монет. Усі заощадження небіжчика. 
    ⁃    Це аванс на розробку дослідних зразків. Я буду їх випробувати до запуску у серію. 
Тот заворожено дивився на гору золота на столі. 
    ⁃    Домовились…
    ⁃    От і добре. Мія, ходімо спати. 
Що сказати, я хотів підтримати друга, але просто за так грошей би він не узяв. А маріонетки? Та й біс із ними, знайду їм використання. 
У ліжку я відкрив лист вчителя, слів там було небагато, здається, він добряче поспішав. 
«Мій дорогий і єдиний учень!» Нічого собі Крука понесло. «Я сподіваюся, що у тебе усе гаразд, і ти вже досяг рівня Бойового Предка вищого ступеня, якщо читаєш цього листа». Ну, цілком логічне сподівання. Навіть очевидне. «Тим часом, у мене зʼявилися деякі невідкладні справи, через що я вимушений на невизначений час покинути Матан, але сподіваюсь, що зможу повернутись раніше за тебе.». Ей, альо, аби ти раніше повернувся, то як би я це читав? Де логіка? «Якщо ж ні, то прошу тебе, учню мій, будь у місті, вище голови не стрибай і щодня старанно тренуй техніки, що я тобі лишив. Дочекайся мене, я обов’язково повернусь!».
Ех, вчитель-вчитель, то що ж трапилось? Я покрутив лист у руках, чи нема там ще яких бува приписок, навіть просканував папір аурою у пошуку прихованого тексту. Нічого. Нічогісінько. Цей лист не мав абсолютно жодного сенсу, то нащо вчитель його лишив? 
Наступного дня я знову звернувся з питанням до Тота. 
    ⁃    Слухай, а як я можу потрапити на навчання до магічної академії? 
Він подивився на мене як на хворого. 
    ⁃    Я вже маг третього кола. 
Здається, він набув ще більшої впевненості у моєму діагнозі. 
    ⁃    Це правда! - Мія ще більше підлила масла у вогонь - Я на власні очі це бачила, до того ж не один раз. 
    ⁃    Ви знущаєтесь наді мною зараз? 
Я озирнувся, чи не забагато навколо сторонніх очей і активував магію одразу трьох кіл. Тот ошелешено дивився на три великі яскаво-червоні магічні печаті, котрі оберталися навколо мене. 
    ⁃    Що це за магія? 
Я створив льодяний спис, закляття третього кола. Усе навколо вкрилося товстим шаром білого інею. Не зупиняючись, пожбурив його у небо і там підірвав, через що, за кілька секунд потому, на двір садиби почав падати густий лапатий сніг. Я деактивував магічні кола. 
    ⁃    Ну що, впевнився? 
    ⁃    Так. Як ти це в біса робиш? Неможливо бути і магом, і воїном одночасно!
    ⁃    З огляду на мого пана, твоя інформація застаріла! - Мія вирішила втрутитись. 
Вона так пихато це сказала, наче сама володіла тою магією. 
    ⁃    Ти ж знаєш, щоб потрапити на навчання до академії, потрібно здати іспити, але вони вже минули, наступні будуть за кілька місяців. 
    ⁃    Я не маю стільки вільного часу. 
    ⁃    Інших варіантів не існує, тут діють чіткі та суворі правила. 
    ⁃    Я можу просто піти до академії і поговорити там з ректором, чи іншими людьми, що приймають рішення? 
    ⁃    Навряд чи тебе пустять. За ось так просто заходити на територію академії і просити аудієнцію можуть лише люди, що мають золоту табличку якоїсь з гільдій. 
    ⁃    Таку? - я показав табличку гільдії авантюристів Вангану. 
    ⁃    Твою ж! - Тот махнув рукою і пішов - Так. 
    ⁃    Що з ним? - запитав я у Мії. 
    ⁃    Ох, пане! - вона похитала головою і теж пішла геть. 
    ⁃    Народ! - крикнув я їм услід - А у який хоч бік до магічної академії? 
Вітер носив сніг порожнім двором. 
Ну, сам знайду. Я вийшов за ворота на вулицю та розпитав перехожих. Як виявилось, академія знаходилась не у місті, а за десять кілометрів на північ від нього. Щоб довго не вештатись дорогами, я стрибнув угору і пішов дисками з ущільненої аури, котрі створював сам на своєму шляху. 
А згори непоганий вона мала вигляд, можна навіть сказати, величний. Велетенська територія на схилі гори була огороджена як парканом, так і магічним барʼєром. Всередині огорожі дивним орнаментом було розташовано більше сотні будівель, основною з яких, і самою величною, була центральна, а інші, скоріш за все, допоміжні. Між цих будівель звивалися доріжки з персикової бруківки, що поєднували їх та чисельні тренувальні майданчики і стадіони під відкритим небом. 
На воротах, зачинених масивною кованою решіткою, стояло двоє чергових магів четвертого кола, ймовірно, вони були студентами академії. 
    ⁃    Доброго ранку! - я ввічливо привітався. - Чи можу я побачити декана, чи когось з ректорату академії? 
    ⁃    Дядю, йди гуляй звідси, тут не прохідний двір! 
Та що ж з цим світом таке? Чому на ввічливе прохання я завжди отримую лайно? Поки я роздумував над несправедливістю цього світу, один з чергових створив закляття вітрового леза і вдарив, цілячись мені у обличчя, а інший поставив між нами щит мани. Та ви задовбали. Я легко відбив лівою рукою вітрове лезо, а правою розбив щит. Ну що ж, я мав провчити двох щенят. Моментально опинившись поруч з ними, я почав щедро роздавати їм ляпасів, намагаючись не скалічити цих кволих дрищів. 
Відвівши душу, я витягнув золоту табличку і сунув їм під носа. 
    ⁃    А тепер, ви зрозуміли, кого тільки но атакували? 
Хлопці зо страху втратили свідомість. Принаймні, я так думав. Не від ляпасів же? Я ходив їх за одяг, та потягнув на територію академії, ногою відчинивши ворота. Дивно, але ніхто мене не зупиняв, хоча деякі люди бачили, як я волочив за собою студентів. Цікаві у них тут порядки. Дорога до головної будови академії виявилась не близькою, та я її здолав. Тут теж стояли чергові на варті, і от їм я й кинув ті два лантухи лайна, що усю путь тягнув за собою. 
    ⁃    Мені потрібно поговорити з ректором! - сказав я, тицяючи їм під носа табличку - а цих двох притримайте тут, я з ними ще не завершив. І не дайте їм втекти, їх аури, як і ваші, я запамʼятав. 
Чергові лише перелякано кивали. 
    ⁃    Проведіть мене хтось! - гаркнув я на них. 
Дивно, але така поведінка діяла безвідмовно. Один з чергових підхопився. 
    ⁃    Будь ласка, пане, йдіть за мною…
Ми піднялися широкими мармуровими сходами на третій поверх і пішли довгим напівтемним коридором під склепінчастою стелею. Побудовано та оздоблено тут все було дуже дорого, навіть той же княжий двір у порівнянні був звичайною халупою.