Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

– Привіт! Як справи? – чомусь за шаблоном з нього вирвалося недоречне запитання в даному випадку.

– Привіт. Я… Думаю, не погано, – сказала вона, демонструючи кухоль медовухи в руках, і, як це притаманно жінці, провела по ньому своїми карими очищами з низу до верху.

– Можливо, ти мене не знаєш, я Максим, а ти, як розумію, подруга Верески? Я часто бачив вас разом.

– Так, я її подруга, а тебе я впізнала, ти Максим, з Галявини блукань. Мені Вереска про тебе розповідала, і я тебе бачила декілька разів у селищі.

– Послухай… – він запнувся, не знаючи її імені.

– Лана, – вловивши натяк, відрекомендувалася жінка.

– Радий знайомству. Лано, можливо, ти підкажеш, де зараз твоя подруга? Я перед тим, як піти додому, хотів би її побачити, – збрехав Максим, бо не збирався ще додому. Якесь недобре передчуття протягом холодило його серце.

– Була недавно тут, а куди поділася, не знаю. Можливо, побігла додому причепуритися перед танком.

– А не підкажеш, де її хатина?

– Максиме, ти що пропонуєш мені покинути гулянку і кинутися по селищу шукати Вереску?

– Ні, я прошу лише показати, де вона мешкає. Будь ласка, Лано?

– Ой, ну добре, чого тільки не зробиш заради кращої подруги, – сказала вона, ставлячи кухоль на зрізаний стовбур дуба, що слугував за столика.

Пройшовши трохи від майдану, Максим з Ланою підійшли до хатини Верески. На дворі вже звечоріло, але в хаті не світилося.

– Дивно, я думала, що вона вдома. А може не стала світити?... – не зрозуміло чи до себе, чи до Максима поставила питання Лана. – Та й сидить собі в темноті… з нею таке буває.

Вона відчинила не замкнені двері й увійшла до хати. Максим залишився на вулиці, бо не мав звички заходити до чужої оселі без дозволу. За хвилину Лана вийшла і заявила:

– Немає. Я не знаю, де вона. Можливо, ми розминулися і вона вже розгулює по майдану? Так, Максиме, я дуже довго чекала свято, щоб ото так взяти і потратити весь святковий час на шукання Верески. Тож, я пішла до гурту, а ти як хочеш.

– Дякую, що послухала. Тебе провести назад? – запитав Максим.

– Навіщо? Сама зайду, це ж не твоя «Галявина блукань», не заблукаю, – і вона подалася в напрямку, звідки лунали спів, музика і гучний регіт, а він попрямував до хатини старійшини в надії застати Вереску там.

Не дійшовши до житла старійшини метрів з двадцять, Максим почув бубоніння чоловічої розмови. Він спинився, інтуїція йому підказувала не викриватися, тим більше, в його голові майже безперервно пульсувала думка про намір Корзо. Благо, в цьому селищі не заморочувалися городінням своїх дворів, що дало змогу Максиму непомітно підібратися ближче до розмовників. За голосами він впізнав цих чоловіків, це були Корзо і Зораст. Він спробував підійти ще ближче, щоб можна було розчути, про що саме вони говорять.

– То ти, Зорасте, підбери там серед твоїх хлопчаків толкового юнака, нехай за ним трохи постежить, – донісся до Максима голос Корзо.

– А може, воно не варте, щоб цим перейматися? – запитав Зораст.

– Не знаю, варте, чи ні, але я останнім часом дещо запримітив, хочеться перевірити чи не помиляюся.

– Добре, як скажеш, так і зробимо, на те ти і влада, щоб давати розпорядження. А зараз я хотів би піти, свято в розпалі, я хоч і в літах, та ще хочеться повеселитися.

– Так, звісно, я також зараз прийду.

Зораст подався до майдану, а Корзо повернувся в хату і зачинив за собою двері. В хаті світилося, але розгледіти, що саме робив Корзо, заважали натягнуті міхурі на вікнах замість скла. Мабуть, у цьому світі, а можливо, в цих поселеннях ще не знають, як виплавити скло. Максим підкрався під самісіньке вікно і прислухався, в хаті було тихо. «Виходить, що Верески тут немає. Дідько забирай, де ж вона? Кожний раз, коли я приходжу в селище, вона кудись зникає», – відчув у собі нотку гніву Максим.

Раптом він почув, як рипнули двері і шмигнув за куток хати. Корзо вийшов, постояв трохи на ганку, мабуть, прислухаючись до чогось, і подався також до майдану, звідки доносився веселий галас. Трохи зачекавши, Максим пішов слідом за ним.

Майдан гудів веселощами, як вулик. Захмелілі селищани жартували, пританцьовували біля музикантів, а декотрі вже добряче хильнули і смикали одне одного за сорочки, з’ясовуючи стосунки. Максим усміхнувся побаченому. «П’яні чоловіки, мабуть, у всіх світах однакові», – подумав він. Його погляд перебирав люд, вишукуючи Вереску, але вона так і не з’явилася у полі зору. Зате він вишукав Корзо, той стояв з кухлем у руках біля чоловіків, яких Максим бачив при Зорасту, коли вони викурювали сірих. «Можливо, дає розпорядження, щодо моєї персони?» – подумав він, згадуючи наміри Корзо, і страх холодом лизнув його серце. Якусь мить йому захотілося покинути селище і піти до себе на хутір, але цю думку витіснила Вереска, яку він так поки що й не побачив. Неподалік стояв Ярон з Бороком, вони про щось розмовляли. А вірніше розмовляв тільки Ярон. Максим вирішив підійти до них, та коли підійшов і привітався до Борока, то той мовчки забрався і десь загубився в темряві на краю майдану.

– Як він? – запитав Максим.

– Не знаю. Здається, бачиш людину, знаєш, хто це, але спілкуєшся як з незнайомцем, – відповів Ярон.