Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Йому їх і так не позичати, — заперечив юний Холін. — Він нічого не виграє, уникаючи зіткнення.
— Якщо дозволите… — втрутилася Данлан, приглушеним тоном і мовби затамувавши подих. — Знаю, що я новенька у військових таборах, і така оцінка ситуації неминуче виявить моє невігластво, але…
— Ой, ти завжди з цього починаєш, — розслаблено кинув Адолін. Він просто млів від звуків її голосу.
— З чого саме?
— Мовляв, темна я й неосвічена, — пояснив княжич. — Хоча насправді — куди там. Ти належиш до найрозумніших жінок, яких я коли-небудь зустрічав.
Та на мить змовкла, здаючись дивно роздратованою. А тоді всміхнулася.
— Адоліне, такого не годиться казати, коли жінка намагається демонструвати скромність.
— А, так… скромність. Я й забув, що вона існує.
— Провів забагато часу серед світлооких Садеаса? — пожартував Джакамав, чим викликав у Інкіми новий напад заливистого сміху.
— Усе, проїхали, — сказав Адолін. — Вибач. І, будь ласка, продовжуй.
— Я збиралася сказати, — повела далі Данлан, — що Садеас навряд чи хоче розв’язувати війну. А відкрито виступивши проти твого батька, він саме її й спричинив би, хіба не так?
— Поза сумнівом, — погодився княжич.
— Тож, напевно, саме це й стримало його.
— Ну, не знаю, — мовив Торал. — Він міг кинути тінь на ваш рід, не зачіпаючи когось безпосередньо: скажімо, натякнути, що — попри непричетність до замаху — ви виявили халатну недбалість, коли не спромоглися захистити короля.
Адолін кивнув.
— Це все одно могло би стати приводом для війни, — не здавалася Данлан.
— Можливо, — погодився Торал. — Але ж ти маєш визнати, Адоліне, що останнім часом репутація Чорношипа стала трішечки… не такою вражаючою.
— Про що це ти? — наїжачився княжич.
— Ой, Адоліне, тільки не починай, — розрядив ситуацію співрозмовник, махнувши рукою й піднявши порожній келих на знак того, що повторює замовлення. — Ти знаєш, що я хочу сказати, і прекрасно розумієш, що я не маю на меті когось образити. Та де ж там ця кельнерка швендяє?
— Я би сказав, що після шести років нидіння тут можна було довоюватись і до пристойнішої винарні, — докинув Джакамав.
Інкіма знову розреготалася. Вона дійсно вже починала дратувати.
— Репутації мого батька ніщо не загрожує, — сказав Адолін. — А чи ти не слідкуєш за нашими останніми перемогами?
— Здобутими не без допомоги Садеаса, — зауважив Джакамав.
— А все ж здобутими, — відрізав Адолін. — За кілька останніх місяців мій батько врятував життя не лише Садеасу, а й самому королю. Він не знає страху в бою. І ви не можете не помічати, що всі чутки, які ходили про нього, не мають нічого спільного з реальністю.
— Авжеж, авжеж, — заспокоїв його Торал. — Нема чого так нервуватись, Адоліне. Ніхто не сперечається з тим, що твій батько — чудова людина. Але ж ти сам якось скаржився нам, що хотів би змінити його.
Княжич вдивлявся у вино в своєму келиху. На обох чоловіках, котрі сиділи разом із ним за столом, було саме те вбрання, на яке його батько дивився косо — куці жакети поверх барвистих шовкових сорочок. А Торал, крім того, обмотав шию тонким жовтим шарфом із тієї ж тканини, а тоді пов’язав собі й ще один — на праве зап’ястя. Такий одяг виглядав дуже стильно та здавався набагато зручнішим за Адолінову військову форму. Далінар сказав би, що ті схожі на двійко дурнів, але ж подекуди бути в тренді й справді означає здаватися пришелепуватим. Кидати виклик, відрізнятися від інших. Є щось підбадьорливе в тому, коли ти не відстаєш від плину моди, а твій костюм звертає на себе зацікавлені погляди інших. Колись, перш ніж податися до батька на війну, Адолін любив, якщо йому вдавалося створити образ, що пасував конкретному дню. А тепер у нього залишились аж два варіанти: літній військовий сюртук і зимовий військовий сюртук.
Нарешті з’явилася кельнерка, несучи два графини вина: один — жовтого, інший — темно-синього. Інкіма захихикала, коли Джакамав нахилився до неї й прошепотів щось на вушко.
Адолін виставив долоню, сигналізуючи кельнерці, що йому наливати не треба.
— Не впевнений, що хочу, щоби мій батько змінювався. Тепер — ні.
Торал нахмурився:
— А минулого тижня…
— Знаю, — погодився Адолін. — Але відтоді я став свідком того, як він урятував Садеаса. Щоразу, коли я починаю забувати, наскільки неймовірний у мене батько, він знову й знову доводить на ділі, що я — один із десяти дурнів. Те саме сталося й тоді, коли небезпека загрожувала Елгокару. Неначе… він поводиться так тільки тоді, коли йому дійсно до чогось небайдуже.
— Адоліне, любий, то ти хочеш сказати, що насправді йому байдуже до війни? — запитала Данлан.
— Ні, — відповів той. — Просто життя Елгокара й Садеаса важливіші для нього, ніж винищення паршенді.
Решта вдовольнилися таким поясненням і перевели розмову на інше, проте Адолін мимоволі зациклився на цій думці. Останнім часом він почувався вибитим із колії. Одна причина крилася в помилці щодо Садеаса, але існувала й інша — у них з’явився шанс з’ясувати характер Далінарових видінь.
Він почувався загнаним у пастку, бо весь час підштовхував батька не брати дурного в голову й керуватися здоровим глуздом, а тепер — як показала остання розмова — фактично погодився з його рішенням зректися влади, якщо видіння виявляться симптомом хвороби.
«Усі ми ненавидимо помилятися, — подумав Адолін. — Крім батька, який волів би не мати рації, якщо так буде краще для Алеткару». Син мав великі сумніви, що багато хто зі світлооких віддав би перевагу божевіллю перед самоствердженням.
— Можливо, — сказала Ешава, — але це не скасовує ідіотизму запроваджених ним обмежень. Я й справді хочу його зречення.
Княжич здригнувся.
— Що? Що ти сказала?
Та зиркнула на нього.
— Так, нічого. Перевіряю ось, чи слідкуєш ти за розмовою.
— Ні, — не вгавав Адолін. — Поясни, про що йдеться.
Ешава стенула плечима й глянула на Торала.
Той нахилився вперед.
— Адоліне, ти ж не думаєш, ніби в таборах заплющують очі на те, що коїться з твоїм батьком у бурю. Подейкують, що через це він
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях королів. Хроніки Буресвітла», після закриття браузера.