Читати книгу - "Аналітична історія України"

інтереси». На міру того, як розголос у зв’язку з убивством С. Бандери все більше поширювався, він усе більше страхався за своє життя. Бо, як відомо, ніщо не додає досконалому вбивстві такої досконалості, як наступне убивство самого убивці. Адже, хоч Сташінскій цього ще не бачив, – пригадайте подальше убивство американського президента Джона Ф. Кеннеді, – як майстерно там було проведено цілу ескалацію убивств: убивці, убивці убивці, убивство убивці убивці…

Все це, разом, і призвело до втечі Б. Сташінского на захід 12.08.1961, та вже 1.09.1961 він сам звернувся до німецької поліції, він утік на захід разом із дружиною. Німецькій поліції він зізнався в тому, що це він 12.10.1957 убив у Мюнхені доктора Лева Ребета, а 15.10.1959 – провідника ОУН Степана Бандеру, діючи при цьому з відома та за дорученням генсека Н. Хрущова та його голови КҐБ А. Шєлєпіна. Як бачимо, він не покладався на можливість таємно жити на Заході уникаючи довгих рук КҐБ. Цілком слушно визнав за краще відразу оприлюднити ту секретну інформацію, за володіння якою його й могли убити; поведінка, зауважимо, абсолютно логічна.

Зазначимо символічне співпадіння: на другий день по втечі Сташінского у Берліні, за наказом того ж біснуватого Н. С. Хрущова, – стали зводити славетний Берлінський мур, який проіснував до 1989.

Зі «Служебной характеристики на т. Сташинского Б. Н.», виданої 28.12.1960, дізнаємося, що він «работал в НИИ п/я 046 с марта 1951 по декабрь 1960 года». Закінчується вона оптимістичним повідомленням: «За успешную работу в разработке важной проблемы Указом Президиума Верховного Совета от 6 ноября 1959 года награжден орденом Красного Знамени».

На склад і стиль не звертайте уваги – це ж усього тільки «Вєлікій і могучій». Цінним є тут переконливе свідчення того, що під словами «почтовый ящик №…», так розповсюдженими у колишньому Союзі, крилися часом розбійницькі кубла, а їх «важнимі проблємамі» були злочинні убивства. Кращої характеристики системи – не придумати…

Сташінского судив Федеральний суд в Карлсруе 9–13, 15 і 19 жовтня 1962, який до дрібниць викрив усю підпільну й підривну діяльність «імперії Зла» за останні роки на теренах вільного світу; та висвітив до кінця подробиці обох атентатів у Мюнхені. Для світової преси це було рівноцінно судові над Н. С. Хрущовим та його «реформованою», ніби, отим блазенським «разоблачєнієм культа лічності», безнадійно злочинною совєцькою системою.

Сташінскій отримав за два свої підступних політичних скритовбивства – вісім років каторжної тюрми, не так і багато, можливо, але не будемо забувати й того, скільки цінних матеріалів дав цей суд у руки Заходу для протистояння совєтам: так, мабуть, лічив і Федеральний суд в Карлсруе. Нагадаємо, хоча би, про те, наскільки почастішали, саме після нього, – втечі співробітників КҐБ на захід. Часом – і провідних. Почався доволі помітний вже тоді – розвал підривної системи Москви на Заході.

Зізнання Б. Сташінского, ясна річ, були оприлюднені ще задовго перед процесом, ще наприкінці 1961. Та, чимало стали в нагоді засобам масової інформації у світі.

* * *

Чи не найбільш фаховий політичний аналіз подіям дав тоді еспанський журналіст Хосе Гомес Тельо – редактор фалангістської газети «Арріба» («Піднімайся») у статті від 2.12.1961. Це й не дивно, бо в Еспанії ще довго пам’ятатимуть совєцьких за Сталіна, які не лише геть поруйнували країну, але покинувши 1939 напризволяще – наостанок обікрали її, присвоївши собі золотий запас Еспанії – 600 тонн золота (зараз – десь 6 млрд. доларів США). Цю операцію проводив тоді особисто совєцький посол (від ГПУ) В. Орлов (у дівоцтві – Едельштейн, як не помиляюсь). Вимагали повернути, як же: сам еспанський король приїздив. Але… що до них попало – те пропало: ніколи не віддадуть. Хіба, що разом зі своім падлючим життям.

Тельо, насамперед, дорікає «боягузливому заходові», саме боягузливість якого постійно потурала нахабству совєтів; він пише:

Отже, чи можна вірити, що совєцькі звичаї зміняться лише після відкинення деяких злочинів Сталіна, коли Хрущов, як Пілат, умиває свої руки? Комедія має надто трагічне забарвлення, щоб вірити в неї. Але, на нещастя є ще такі, що вірять ніби все змінилося і що теперішній їх верховод є «товаришем» – добрягою, з яким можна «співіснувати». Залишаючи на боці те, що Хрущов був уповноважений Сталіним провести «чистку» в Україні після закінчення Другої Світової війни: чотириста тисяч замордованих, не рахуючи вивезених, ув’язнених і втікачів, – зізнання Сташінского доводять, що Кремль продовжує цей самий шлях тероризму, яким ішли Лєнін і Сталін. Цей тероризм тепер називається: атомова бомба проти народів, «берлінський мур» проти свободи, замордування Бандери проти людей, що хочуть бути вільними.

Як ще довго триватимуть діалоги з політичною системою, яка базується на вбивствах? Однаково – учора чи сьогодні.

Діалоги тривають, вони триватимуть і далі, бо система, справжнє ім’я якій – імперіалізм, – пристосовується до умов часу, змінює свою зовнішність.

Цій же людині належить один із кращих некрологів Степана Бандери. Роком раніше, в газеті «Арріба» від 22.10.1959, він закінчив свою статтю «Степан Бандера – герой», – словами:

Для Кремля Степан Бандера був людиною, яку треба було зліквідувати: як довго він жив, він являв собою кращий символ безстрашного борця, борця без плям проти найбільшого лиха і небезпеки нашої цивілізації. Для боягузливого західного світу, який віддається тостам співіснування, подія не була нічим іншим, як звичайною короткою вісткою. Але одного дня кобзарі землі Київської співатимуть про нього, як про легендарну істоту. Тоді настане час сорому для тих, хто мовчав у той час, коли віддавали себе в жертву люди, завдяки яким відвага і честь є чимось більшим, ніж порожніми словами.

Вірно і добре написане, не забутий і отой «боягузливий західний світ», який і досі тішить себе ілюзіями можливості якогось там «мирного співіснування» з катівськими й терористичними режимами.

Чудово написав на смерть С. Бандери і його незмінний соратник, великий український націоналіст, Дмитро Донцов, у статті «Степан Бандера – ім’я-символ», написаній по смерті Бандери в Канаді. Наведемо дещо:

Чому ж жертвою впав якраз він? Той, чиє серце в цей фатальний осінній день перестало битися. Чому не якийсь «демократ» або «прогресист»? Чому якраз отой, цькований «демократичними» і «прогресивними» гієнами «шовініст», «диктатор», «розбивач національної єдності» і «вузький націоналіст»?

Якраз тому! Якраз тому, що його ім’я, від часів війни, стало (навіть в очах ворога) символом боротьби, на життя і смерть, з захланним завойовником. Тому що це ім’я (Бандера – стяг) могло у вирішальну для тиранії годину, стати прапором, під яким єдналися би усі відважні, всі чесні на Україні, всі, що не піддавалися підшептам ворожої пропаганди; що не