Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Його священне ім’я — Ногадон. Дехто називає його Баджерденом, хоча ми й не знаємо точно, чи саме так він іменувався насправді.

— То звідки й куди він зібрався вирушити?

— З Абамабара в Урітіру, — терпляче пояснив Далінар. — Гадаю, він мав здолати величезну відстань, висновуючи з того, як це описується в оповіді.

— А хіба він не був королем?

— Був.

— То чому ж…

— Так, це дещо спантеличує, — погодився Далінар. — Але слухай далі, і ти все зрозумієш, — він прокашлявся й продовжив: — «Я здолав цей повчальний шлях на самоті, заборонивши почту йти за собою. Мої стоптані сандалії не стирчали у стременах коня, і жодного товариша не мав я, крім міцної патериці, яка забалакувала зі мною, постукуючи об камінь. Моїм гаманом мав стати мій рот, і натоптав я його не самоцвітами, а піснями. А коли не виходило прогодуватися співом, мої руки не гребували шкребти підлогу чи вичищати свинарник, і нерідко заробляли мені достатню винагороду.

Ті, хто дорогий моєму серцю, непокоїлися за мою безпеку і, чого доброго, душевне здоров’я. “Королі, — пояснювали вони, — не ходять пішки за сотні миль, немовби волоцюги”. Моєю відповіддю на це були слова, що коли таке під силу волоцюзі, то чому б не спробувати й королю? Невже хтось гадає, ніби жебрак спроможний на більше, ніж я?

Інколи мені здається, що так воно й є. Адже жебрак знає багато такого, про що король може тільки здогадуватись. І водночас — котрий із них видає постанови, що регулюють збір милостині? Мені нерідко спадає на думку, що весь мій наявний досвід — легкого життя після Руйнації та нинішнього комфортного існування — не має справжнього стосунку до реальності й навряд чи годиться для законотворчості. Бо якби ми покладалися лише на те, що знаємо, королі змогли б хіба диктувати укази, що визначають належну температуру чаю та бажану кількість подушок на троні».

Зачувши таке, Садеас нахмурився. Двоє мечників у них перед очима продовжували свій поєдинок, й Елгокар уважно спостерігав за ним. Він любив дуелі. Одним із перших його розпоряджень після прибуття на Розколоті рівнини став наказ наносити піску на дно кратера, відведеного під арену.

— «Так чи інак, — продовжив Далінар, усе ще цитуючи “Шлях королів”, — я здолав цю путь і — як уже здогадався проникливий читач — залишився живий. Опис пережитих пригод займе окрему сторінку цієї книги, але спочатку я повинен пояснити, з якою метою ступив на таку дивну стезю. Хоч я й не мав нічого проти, щоби близькі вважали мене божевільним, та все ж не хотілось би залишитися на вітрах історії під тим же прізвиськом — скажімо, Ногадон Юродивий абощо.

Моя родина дісталася Урітіру простішим способом і багато тижнів чекала там на моє прибуття. Коли я підійшов до воріт, вони не впізнали мене: не приборкувані бритвою, мої борода й шевелюра вимахали нівроку. Але щойно я назвався, як мене на руках занесли всередину, причепурили, нагодували, поохали наді мною та вилаяли — і то саме в такому порядку. І лише коли з усім цим було покінчено, мене нарешті запитали про ціль здійсненого походу. Хіба не міг я потрапити до священного міста загальноприйнятим способом — швидшим і легшим?»

— Ще б пак, — зауважив Садеас. — Він би міг, щонайменше, поїхати верхи!

— «Замість відповіді, — процитував Далінар, — я зняв сандалії й задер на стіл свої намуляні ноги. Вони зручно розташувалися там, поряд із напівспорожненою тацею винограду. І в ту ж мить вирази на обличчях близьких сказали мені, що ті мають мене за недоумка. Тож я заходився пояснювати, переповідаючи свої пригоди — одну за одною, мовби вивантажував хуру чувалів із телью, яким запасався на зиму. Незабаром я напечу з нього пласких перепічок і порозтикаю їх між сторінок цієї книги.

Так, я міг би дістатися швидше. Але ж кінцевий пункт прибуття — один і той самий для кожного смертного. І виявиться він для нас освяченою усипальнею чи ровом для жебраків, а все ж усяк — крім, хіба, самих Вісників — має повечеряти з Охоронницею ночі.

То що ж насправді важить — прибуття? А чи все-таки обраний шлях? Візьмуся стверджувати, що будь-яке досягнення саме по собі й близько не таке величне, як спосіб, у який його отримано. Ми не створені для прибуття. Людьми нас робить дорога до мети. Наші мозолясті ноги, наші спини, що загартовуються під ношею сходжених доріг, наші очі, які широко розплющуються від захвату свіжою порцією життєвого досвіду.

А насамкінець я повинен сказати, що неможливо досягти високої мети ницими засобами, оскільки самою матерією нашого існування є не результати, а методи їхнього здобуття. І Правитель повинен усвідомлювати таке: не можна повністю зосереджуватись на тому, чого бажаєш досягти, і випускати з поля зору шлях, яким доведеться туди діставатися».

Далінар відкинувся на сидінні. Камінь під ними був вистелений подушечками й оснащений підлокітниками та спинками. Поєдинок завершився тим, що один зі світлооких — вбраний у зелене, оскільки він був підданий Садеаса — завдав удару по нагруднику іншого, залишивши довгу білу відмітину. Елгокар схвально зааплодував, брязкаючи латними рукавицями, й обоє дуелянтів вклонилися. Історія здобутої перемоги підлягала запису жінками-хроністками, які сиділи на місцях для арбітрів. Кожна мала перед очима примірник дуельного кодексу, щоби розсуджувати спірні моменти й не допускати порушення правил.

— І на цьому, гадаю, твоя оповідь закінчується, — сказав Садеас, коли на арені з’явилася наступна пара фехтувальників.

— Так і є, — підтвердив Далінар.

— І ти завчив увесь цей уривок напам’ять?

— Ну, може, я й перекрутив кілька слів.

— Знаючи тебе, це означає, що ти в якомусь місці замість «і» міг бовкнути «та».

Далінар насупився.

— От тільки не треба, старий друзяко, бундючитись, — промовив Садеас. — Це ж був комплімент. Хай і сякий-такий.

— І як тобі прослухана історія? — запитав Холін, щойно змагання продовжилось.

— Сміховинна, — щиро відповів той і махнув рукою служникові, щоби приніс вина. Жовтого, оскільки діло було вранці. — Він пройшов таку відстань, щоб укотре довести, що королі повинні зважувати наслідки своїх розпоряджень?

— Це робилося не тільки з цією метою, — заперечив Далінар. — Я й сам був так думав, але врешті збагнув. Він вирушив пішки, бо