Читати книгу - "Дитя песиголовців"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Краще нехай Штоц поговорить із ним, а не з Елізою.
— А навіщо? — уточнив Стеф. — Навіщо Штоцеві взагалі знадобилися твої предки?
— Гадаєш, він мені звітує?
Тим часом Будара і Штоц уже договорили — і класний керівник поквапився далі, на ходу розмовляючи із кимось по мобільному.
— Відтоді, як повернувся, він став дивним. — Стеф почухав шрам під нижньою щелепою, спохмурнів. — Загалом, як і всі ми за останні дні. Про це я і хотів із вами переговорити.
— Тоді рушили до Марти в гараж? — запропонував Чепурун, напружено позираючи на інший кінець вулиці й відчайдушно вдаючи, що туди не дивиться. — Чи хочеш тріпатися от просто перед очима в єгеря?..
— Марто?
Та знизала плечима:
— Та я не проти. Тільки ж, Чепуруне, із тобою он явно хочуть привітатися.
Хлопець, що підійшов до воріт, був приблизно їхнього ж віку, але навряд чи з їхньої школи. Принаймні Марта його раніше не бачила.
— Привіт, — кивнув він всім трьом. І додав: — Як око, Бенедикте?
— Дяки, норм. А ти тут?..
— Заскочив провідати Ніку.
— Вона у вестибюлі, від входу — праворуч, на лавочках, — сказав Стеф.
Хлопець посміхнувся:
— Так, я в курсі. Ми щойно зідзвонювалися.
— Вражає. — Стеф поглянув йому вслід. — Вчися, Бене. Оце людина діє, рішуче і невідворотньо.
— І хто тут роздає цінні поради? А, головний серцеїд школи, авжеж!
Вони пішли дворами, підколюючи одне одного на ходу, — і на кілька хвилин Марті здалося, що нічого не змінилося. Що все — як було колись, до того дня, коли вони викопали кістки.
А потім вони зайшли в гараж, поставили чайник, Стеф виклав на стіл коробку з печивом — і повідомив:
— Ми їдемо.
— Не варіант! — відмахнувся Чепурун. — Тільки ж зайшли! Дай хоч чаю попити.
Стеф його проігнорував.
— Батько вчора влаштував сімейну нараду. Йому був знак згори. Точніше — дзвінок. Я поки що вмовив, щоб до кінця чверті мене не чіпали. Типу важливий і складний матеріал, якщо будуть інші вчителі, можу не впоратися. А мені вступати…
— І він повірив?! Ти ж лузаєш все, як, блін, нусскнакер горіхи.
— Він у мене, знаєш, не надто заглиблюється у такі матерії. Але Уну з матір’ю і дідом відправляє за кілька тижнів.
— До столиці?
— А от уяви собі: у Булавськ.
Чепурун присвиснув. Булавськ знаходився на іншому боці країни, на кордоні зі Світанковими Островами — таке собі напівпокинуте курортне містечко без особливих претензій. Звісно, і Нижній Ортинськ не перлина світового туризму, та тут Штальбауми хоч мали певну вагу.
— Ну, хоча би зрозуміло, чого ти раптом вирішив ходити у качалку. Хто їх знає, цих булавських.
Стеф подивився у смартфон, машинально двома пальцями відстукав якесь повідомлення. Потім моргнув, неуважно дмухнув на чашку і зробив ковток.
— По-перше, — сказав, — це не качалка, а секція, скільки разів повторювати. По-друге, я для себе відвідую. А по-третє, нікуди я не поїду. Штоц обіцяв переговорити з батьком.
— Чекай, — втрутилася Марта, — а чому твій взагалі вирішив їхати? Що за дзвінок був?
— Наче мені батько доповідає! Ну… Уна, звісно, підслухала, самі знаєте, вона у нас майстриня шпигунства. Словом, телефонував хтось із його однокурсників. Батько потім передзвонював, а я подивився у пам’яті телефона — код столиці, номер я не знаю й у Мережі його немає. Мати каже: нова посада, підвищення. А дід розвів конспірацію, вважає, нас типу в заслання відправляють. Тільки неясно, з якої радості.
— Не проти, якщо я поставлю одне дурне запитання? У вас у сім’ї жодних далеких родичів з-за ріки немає?
Стеф хитнув головою.
— В суботу, коли по телику показували те лайно, що коїлося на площі… ну, я насамперед поліз перевірити. Добре, батько свого часу на генеалогії був схиблений, замовляв одному досліднику повне древо, до надцятого коліна. Нічого, нуль. Може, звісно, той дослідник половину навигадував, та всі документи із печатками, і печатки справжнісінькі. Тому — без варіантів, Марто.
Він зробив ковток, подивився на неї несподівано дорослим поглядом.
— І взагалі, — сказав, — я не про те хотів… Це я так, просто вам до відома. Зараз інше важливе. Я тут декілька днів тому почав бачити сни…
— От, Баумгертнер, — підхопився Чепурун, — я ж тобі казав, а ти одразу з образливими натяками. Про тих двох, у камуфляжі, теж бачив?
— І про них. І про стару у спаленому селі. І навіть про площу, на якій стояли ноші з мертвими тілами. Спершу уваги не звернув: сон і сон, ну, трохи логічніший, — та мало що. А потім зіставив нюанси… Марто, ти усвідомлюєш, до чого все йде? Ми ж із Чепуруном не одні такі.
— Та звідки ти знаєш, одні чи ні?
— А я, — спокійно сказав він, — порозпитував декого. Зайшов на кілька місцевих форумів, присвячених тлумаченню снів. І прикинувся дурником…
— Під власним іменем?! Таки дурень!
— Без паніки, Бене. Звісно, під фейковим, у мене на такі випадки кілька акаунтів зроблено. І не роби вигляд, наче в тебе немає.
— Так, — роздратовано заявила Марта, — давайте до суті. Теж мені новина — сни. І я їх бачу… та багато хто. Як почали приїздити фури зі «Свіжим м’ясом» на боковинах, воно й почалося. Журики в минуле число цілу статтю сподобилися написати, у рубрику «Курйози та дива». Штоц би, ясна річ, зарубав, як чергові фантазії, але він поїхав, а я не доскіпувалася до малих.
— Читав я цю статтю. — Стеф підвівся з крісла й почав крокувати туди-сюди вздовж дальньої стінки гаража. — Твої журики писали про те, що іноді двом-трьом людям, які живуть поряд, сниться один і той самий сон. Зазвичай про минуле. І зазвичай поряд із цими людьми живе той, хто повернувся з-за річки. Залежність цілком очевидна. Гадаю, тому їх і почали відселяти у склепи — задля безпеки, причому не тільки безпеки сусідів… — Він помовчав. — Про що журики не написали, то це про те, що іноді такі сни стають надто реалістичними.
Бомби, подумала Марта. Відірвані голови, велетенські їжаки. І все інше, що я навіть не хочу собі уявляти.
— Здогадуєшся, про що я? — тихо спитав Стеф.
— Гадки не маю.
— Ми із Чепуруном не те що в одному будинку — навіть в одному мікрорайоні не живемо. І ті, кого я знайшов на форумах, теж. Та всі вони — всі ми — бачили кілька однакових снів. Знаєш, що їх об’єднувало?
— Я їй казав, — зауважив Чепурун. — Даремна справа, Стефе. Занедбаний випадок. Підсудна все заперечує. Рішуче відстоює свою єресь.
— Скількох ти знайшов? — спитала Марта.
— Перший сон — той, який про площу і ноші з тілами, — бачили троє. Другий — шестеро. Останній, про чужинців у камуфляжі, — десятеро. Із тобою буде одинадцять. І, Марто, не факт, що всі, хто бачив ці сни, сидять на форумах. — Він знову почухав шрам. — Флейту теж не всі з них запам’ятали. Та це не суттєво. Рано чи пізно
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дитя песиголовців», після закриття браузера.