Читати книгу - "Веле Штилвелд: Сни далеких світів, Веле Штылвелд"

Прощай, моє злочинне створення Стазіш! Прощавай, Стазіш, але пам'ятай: ми ще не одного разу зустрінемося з тобою, поки обидва остаточно не перетворимося на пориви нейтронного смерчу, викликаного нашою анігіляцією. Ці пориви віднесе за собою із Землі свіжий сонячний вітер. Але це станеться не скоро. Бо колись ми, злочинні Боги, повинні будемо відстраждати своє повною мірою, бо те, що ми раніше допустили загибель цілих своїх всесвітів, так і залишається жахливим злодіянням...
Немає більше Світів, якось створених і зруйнованих нами. Є тяжке земне заслання вселенських Богів і Злочинців, яких вони породили... Тільки як тепер зрозуміти нам, хто з нас Бог, а хто просто Злочинець, як тепер у всьому тому розібратися, коли у вигляді єдиного земного людства всі разом ми пройшли через катаклізми і війни, народження і захід сонця заблукалих цивілізацій і виявилися спільно в дуже дивній реальності, де за нами невід'ємно йдуть посічені з нашого найдавнішого минулого сни.
Вони все частіше нагадують нам – хто ми такі, тому я серед багатьох адептів вирішив записувати сни. Багато хто, дуже багато хто став себе підозрювати в скоєному ними одного разу. І тоді кожен, як у ситі, став по крихтах намити у своїх снах уламки свого минулого світу.
У багатьох так нічого і не вийшло - притупився в земних умовах насамперед космічний Розум, нащадки горе-Творців змішалися з нащадками створених тими істот (відбувся колосальний інцест), втратив контакти із Землею створений з уламків загиблих Світів Резервний всесвіт, на якому черговий черговий Деміург і не наважився більше узурпувати владу, навіть одягнувши себе в пурпур мантії Прокурор-президента...
Шкода, що про колишніх прокураторів Особистих всесвітів так і не написано книги. І якби такі книги створені – вони одразу опинилися б під найбільшою забороною навіть сьогодні, за часів демократичних, де немає таких потужних спецхранів, про які в тоталітарні роки говорили багато й похмуро, зазвичай пошепки.
А перш, як і їхні творці, ці книги були спалені на вогнищах, бо історії землян уже відомі дев'ять книг, написаних одним колишнім прокуратором свого Особистого всесвіту, які вже спричинили загибель цивілізації до раніше мудрих Атлантів, і вже в нові історичні часи породили Навуходоносора, Чингіз-хана, Батия та Дарія, Наполеона та Гітлера...
Ні! Нового дев'ятикнижжя не буде, поки ще триває земне заслання Богів. Але кожен, хто має право, нехай дізнається, що він одночасно – і Злочинець, і Бог, що він засланий за навмисне загравання зі світовим Злом, і що він має стійкий імунітет тих, хто прагне доброї звістки землян.
Нехай кожен сьогодні дізнається лише про те, що всім разом нам незабаром назавжди повернуть право називатись космічним Людством. Не забувати б усім нам свого недавнього минулого, коли великий і жахливий Бонапарт так і не повернувся зі свого заслання, а Коба Іванов повернувся... і став Злочинцем планетарного масштабу – Йосипом Віссаріоновичем Сталіним...
Можливо, і з нами не все так просто, і як би і нам не потрапити в одну з англійських дитячих лічилок, схожих на ту відому, яку переклав Маршак.

Сім мудреців у таці - ку! - гуляли морем у грозу.
Була б міцніша  стара таця – була б і розповідь не в сраці...

Сьогодні Людство складається не із семи мудреців. І кожному мудрецю сняться його особливі сни. Вони тонкі й ілюзорні, вони легко при пробудженні розсипаються на незліченні міріади нейтронів, і з осліплих від фарб реальності мільярдів нейронів важко витягувати істину, що розчиняється назавжди.
Але сьогодні її доведеться шукати. І тим, хто вже зустрічав у своєму житті, і тим, хто ще, на жаль, не зустрічав того дивного довгого продавця снів, який спочатку прикидався майже безкорисливим продавцем майже безглуздих дитячих кубиків...
Але тільки я одразу чомусь запідозрив у ньому хитруна. Бо мені був відомий універсальний вселенський закон: безкоштовне виявляй рівним, всі інші повинні за отримані Знання відплатити тонкою мірою духовного світу, що виник у них.
Настав час платити за рахунками – мій тонкий світ визрів не на порожньому місці, і мені стали доступні і загиблому моєму всесвіту, і моє теперішнє право вростати в нове космічне людство, не одного разу вже щеплене від злочинної божественності – погрішної та страшної, за часів, коли я, як і всі ми, земні, належав до міжзоряного племені Зордаков – до племені сновидінь, що нині йдуть по стежці...
Серед сновидінь, що нині йдуть по стежці, якось і до мене завітав дуже дивний, зовсім дивний сон... У ньому я заново пережив втечу Ноеля Кошена, зведеного в ранг державного злочинця.
Ноель служив армійським ревізором у прикордонному засланні імперії. Адже кордон не судилося плекати та охороняти патріотам. Вона довірена куди менш благонадійним: висланим на поселення – у різний час, за різні провини: офіцерам та рядовим. На те вона й імперія – чим менш блискуча і більш приголомшена в ній людина, тим вірніше належить жити їй на околиці.
Раніше Ноель був блискучим міністерським ресторатором, але трапилася непробачна вільність, за яку його заслали, вірніше відправили виконувати безстроковий військовий обов'язок, за норовливість – відмову від виконання примх імперського міністра всіх покарань.
Той, бачите, хотів, щоб надані йому кулінарні вишукування Ноеля неодмінно співали солодкоголосим голосом недоумкуватий юної жебрачки в червоній сукні в обідньому мусі під маринадом.
Щоразу перед цим жебрачку натирали харчовими пахощами і пахощами з корінь трав і плодів екзотів, чому і сам Ноель пристрасно цю Стрину бажав, і тому нітрохи не зволікаючи брав і опановував її без огляду на етикет, перед самою упаковкою дівчини в креми та конфітури.
Ось чому Стріна, навіть перетворена гастрономічними вишукуваннями Ноеля, зберігала в собі терпкий запах Ноєлевої пристрасті, а домаганням Ноеля жебрачка поступалася легко, і міністру покарань залишалося тільки шаленіти.
Однак і сам міністр на десерт був не проти опановувати солодкоголосу і солодкотілу співуню під її напівнепритомні пристрасні стогін. Після цього вона йому природно співала, після чого й іншим бажаючим з числа на обід запрошених дозволялося споживати такий пікантний стрип-торт пропорційно їх обіднім апетитом.
Сам же міністр покарань довго обурювався, отримуючи щоденні рапорти від фіскалів-кухмейстерів про дообідні витівки солодкої парочки: Ноеля зі Стріною, поки нарешті не прибрав їх обох власною директивою зі своїх набутих очей - і ненависного йому ресторатора, і так жалібно ніжної сирени та запахом мускусу від спекотних соїтій з Ноелем.
З тих пір і писав Ноель казенні ревізорські казки по периметру неосяжних імперських кордонів, і всюди за ним невід'ємно слідувала красуня-жебрачка в червоній дорожній сукні, що збирала милостиню під захоплений рев провінційного натовпу, що кожного разу захоплювався її чарівним піонером.
Так ось вигнанці і звикли до свого нового життя - цієї постійної смузі перешкод і невдач, і навчилися цілком стерпно долати неприємності, що обрушилися на них.
Однак жили вони тепер тільки після її нескінченно світлих концертів і його однаково нудних звітів, після інших з яких ставив він нарешті густим шоколадним кремом останню крапку на розкішних дупках ситих гарнізонних шеф-кухарів - апетитних і ладних, і відсилав їх за звичкою до обидві міністра всіх покарань, що так любив подібне кулінарне вишукування.
За це Міністр навіть представив Ноеля до ордена Підбаростя Третього Ступеня, але норовливий і гордий Ноель від ордену відмовився, за що й потрапив у караульні на самий край віддаленого південного кордону.
До того часу Стріна та Ноель свої спільні ночі проводили в коханні в маленьких прикордонних готелях, де за вікнами кричали сови та вухали пугачі, де контрабандисти вважали їх за поведінкових – адже на кордоні слід займатися не сексом, а контрабандою, і пити не мускусний секрет друг у дружки, а гірський з гіркуватою ром, а вже якщо і вдаватися до розпусти, то в суспільстві висланих зі столиці громоподібних фрідам, при яких не прийнято було стискати палко-хтиву плоть і соромитися своїх бридко-різких манер.
Траплялося, що ці луджені з усіх боків месаліни віддавалися прямо на трактирних столах у запалі гучних розбірок представників ворожих кланів з бешихами шибеників і приаповим корінням глекових обхватів.
Стріна ж і їм щойно співала в ті тужливі дні, коли і Ноель надирався і засинав десь під столом. Але тоді він носив ще офіцерську сукню і мав належний мундиру чин, і тому Стріну намагалися не дошкуляти...
Опальні офіцери та відчайдушні контрабандисти вміли тримати належну дистанцію між собою.
Але Ноеля остаточно розжалували і заслали в маленький південний гарнізон з брудними і спітнілими вдачами.
Тепер навіть Стріна повинна була попередньо відбиватися від цілої зграї начальників, і лише вгамувавши їх, зовсім змучено добиратися до вартової сторожки свого норовливого коханого дурочка.
Але й тоді палкий Ноель брав від неї своє і дарував їй, втомлену, взаємність, після чого сонно й тупо оглядав на її тілі різноманітні жовто-сині у фіолетових підтіках плями від рук перелюбників з його співункою одружених своїх начальників.
Одного разу, доведені до відчаю, вони поклялися бігти на південь, закордон, у незалежну республіку Не вгамуйся на узбережжі Блакитної лагуни, до старовинного Міста з монастирями та винними льохами. Так би й сталося, але...