Читати книгу - "Право на кохання, Софія Вітерець"

Більшість учасників ігор за корону — це люди вкрай ліниві. Не побоюся цього формувалюння. Адже інакше їх і не опишеш. Більшість з них вкрай невиразні. Навіть той же Айраск… Окрім його постійної таємничості та потайливості про нього важко було сказати бодай щось. Ну хіба лише варто було б зазначити надмірну агресивність та зверхність, постійно гордий погляд палахкотливих очей. А так… цілком собі посередня особистість. Звісно, не тоді, коли він готує змову проти корони. А саме вона, здається, відбувалася. І не прямо зараз, а багато років тому, ще за часів правління Елізабет.

Дивно, як багато часом здатні зробити люди, аби приховати очевидне. Веларійці так поготів. Вони мало не до крові ладні роздерти одне одного, щоб не прохопитися якимось секретиком про себе, коли ж мова заходить про долю королівства — за зброю беруться усі. Але парадокс — навіть це не допомагає і правда рано чи пізно обов’язково випливає на поверхню. Хоча б у таких ось дрібницях, як ця монета. Дрібна, майже невагома, вона приховувала в собі таку велику таємницю…

З одного боку на золотій красунці була викарбувана мапа величної Веларії, а з іншого ніхто інша як моя родичка Елізабет. Ох, як же їй личить золотий… Високо підняте підборіддя з чітким прорізом стверджувало, що вона вкрай рішуча й не збиратиметься поклонятися ні перед ким. Можливо, це й стало причиною тому, що після коронації та позування для викарбування на монеті, вона зникла. Залишився лише ось цей спогад з її легкими кучерями, обрамленими золотом.

— Анабель, та що взагалі відбувається? — сполохано обхопив моє обличчя руками Дартен, а сам зазирнув не просто мені в очі, а немов прямісінько в душу.

— Дивися! — міцно стиснула монети з усіх боків руками, залишаючи місце лише для невеличкої щілини, адже з будиночків почали з’являтися учасники.

— Невже вона дійсно була королевою? — ахнув Дартен, якому навіть цієї дещиці миттю вистачило, аби розглянути золотаву красуню, трішки віддалено схожу на мене.

— А часто чийсь портрет у королівській мантії карбують на монетах? — пирхнула я, поволі ступаючи назад до будинку.

— Ну знаєш, всяке буває…

— Не у Веларії, — кутики губ смикнулися, але все ж вичавити з себе посмішки не змогла.

— Згоден, — лиш кивнув Дартен та пішов слідом.

На диво, ми були надто понурі. Хоча навіть не розуміла чому. Варто вже було й самій зрозуміти, що тут абсолютно не все так просто, як нам здавалося на перший погляд. Але на такі масштаби я дійсно не розрахувала. Та ще й ці видіння… Може, Елізабет хотіла про щось попередити у своєму щоденнику? Або ж розповіла там якісь деталі чи подробиці того, що відбувалося потім і стало причиною тому, що моя бабуся буквально зникла звідусюди, навіть з пам’яті найрідніших.

— Варто ще раз переглянути все, що в нас є, — промовив Дартен так, ніби я сама цього не розуміла.

— І що це дасть? — не втрималася, адже, чесно кажучи, вже дуже важко вірилося у те, що знайдемо якусь розгадку.

— Спокій, — посміхнувся Дартен, накриваючи рукою мої коліна, що вистукували нікому невідомий ритм.

— Сумніваюся, — жалібно протягнула я, після чого лице веларійця немов осяяло.

— Що вже таке? — запитала, розуміючи, що він вже собі щось надумав. І явно не запитуватиме моєї думки стосовно цього.

— Сюрприз, — аж підлетів він на місці, вибігаючи з кімнати. — Не будуй ніяких планів на вечір.

— Ніби вони могли б бути, — буркнула я, проводжаючи поглядом Дартеновий сюртук.

Час тягнувся нестерпно довго. Кожна хвилина здавалася неосяжною вічністю. Я не знаходила собі місця та ходила з кутка в куток, гадаючи, що ж може приховувати цей вечір.

А коли нарешті почулися кроки, здавалося, серце ось-ось вирветься з грудей. Дартен увійшов, сяючи усмішкою. Жаль, але так і не змогла повноцінно помилуватися його неземним виглядом у брунатному елегантному костюмі через величезний букет квітів у ніжно-рожевих тонах. Мммм, пахощі в будинку стояли просто неймовірні.

— Це тобі, — промовив він, простягаючи мені букет.

— Дякую, — прошепотіла я, подумки прикидаючи, що ще він там собі надумав. Адже щось мало бути ще…

Принаймні чекала саме цього…

Дартен обережно закрив своїми теплими долонями мої очі. Він робив це настільки лагідно, що я бачила практично все, але все ж вирішила совісно закрити очі й довіритися йому. Все ж, тепер розуміла, що він щось десь там та й ховає.

Але перший же крок і я скривилася від болю. Біла тумба з найнеобхіднішим стояла надто близько. Дартен аж завмер, не дихаючи. Боявся, що я скажу. Ну а мене довго чекати не потрібно.

— Обережніше, бо ще раз і зміню поводиря, — з насмішкою в голосі промовила я, відчуваючи як руки Дартена видали його каяття.

— Пробач, — дещо з похмурими нотками промовив він, явно сердячись на себе самого.

Він підвів мене до вікна, і я остовпіла. На терасі, залитій м'яким сяйвом ліхтарів, був накритий стіл. На ньому стояли свічки, вази з фруктами та вишукані страви. Але це було не головне. Це дурненьке якимось чином нівелювало захист живої огорожі по сусідству й та м’яко трансформувалася у гарненький м’якенький зелений диванчик з ще тим характерцем.