Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

дійсності, нам усе одно лишається сто мільйонів непоганих веб-сайтів. Сюди увійдуть усі головні новинні видання у світі (багато з яких нині більше читають в електронній версії, аніж на папері), домашні сторінки аналітичних центрів, університетів, дослідницьких організацій, а також важливих наукових, культурних і політичних діячів. Погана новина, звісно, у тому, що для того, щоб знайти цю інформацію, треба пробратися крізь потік непотребу, фейків, опублікованих ким завгодно: від бабусь із добрими намірами до вбивць-ісламістів. Деякі з найрозумніших людей сучасності відчутно присутні в інтернеті. Утім, деякі з найтупіших людей нашої планети лише за клік від них — на наступній сторінці чи за найближчим посиланням.

Безкраї завали нісенітниць в інтернеті — це нічне жахіття закону Стерджона. Люди, яким і так важко вибрати з кількох десятків телеканалів, тепер стикаються з мільйонами веб-сторінок, зроблених будь-ким, хто готовий платити за власну присутність онлайн. Без сумніву, інтернет — це чудове досягнення, що продовжує змінювати на краще наше життя, даючи більшій кількості людей доступ до інформації й одне до одного — раніше такого не можна було й уявити. Але в мережі є й темна сторона, що призводить до важливих і глибоко негативних ефектів, які впливають на те, як люди здобувають інформацію і реагують на фаховість.

Найочевидніша проблема полягає в тому, що свобода писати будь-що онлайн заповнює громадський простір дезінформацією та недомислом. Інтернет дозволяє цвісти мільярду квіток, і більшість із них смердить, включно з необґрунтованими думками випадкових блогерів і теоріями змови й аж до витончених кампаній із дезінформації, які здійснюють певні групи чи уряди. Деяка інформація в інтернеті помилкова через неуважність, інша хибна, бо люди з добрими намірами просто не знають, як правильно, а іноді неправду публікують через жадібність чи навіть як чисте злодіяння. Передавач інформації показує все з однаковою швидкістю, без коментарів і редакційного втручання. Інтернет — це засіб, а не суддя.

Це, звісно, не більше й не менше, ніж просто оновлена версія парадоксу друкованої преси. Як зазначив письменник Ніколас Карр, поява винаходу Ґутенберґа в ХV столітті змусила ранніх гуманістів «поскреготати зубами»: вони переживали, що друковані книжки та газети «підірвуть авторитет релігії, принижуватимуть роботу науковців і писців та поширюватимуть сум’яття й розпусту».[56]

Ті середньовічні скептики не цілком помилялися. Друкарський прес використовувався, щоб масово випускати Біблію, учити людей читати й заохочувати грамотність, що веде до свободи особистості. Звісно, друк також уможливив поширення таких нісенітниць, як «Протоколи сіонських мудреців», що вчили людей плутати слова з фактами й підтримували створення тоталітарної пропаганди, яка обмежувала свободу. Інтернет — це друкарський прес зі швидкістю оптоволокна.

На додачу до потоків хибної інформації інтернет послаблює здатність як звичайних людей, так і фахівців здійснювати базове дослідження, а ця навичка допомогла б кожному орієнтуватись у шаленому потоці сумнівних даних. Це може здатися дивною заявою від члена наукової спільноти, бо я радо визнаю, що інтернет значно полегшує мою роботу автора. У 1980-х, щоб написати дисертацію, я обкладався купами книжок і статей. Сьогодні я тримаю статті на кінчиках пальців — у відкритих вкладках браузера й у папках у комп’ютері. Чи ж це не краще, ніж оте багатогодинне сліпання біля ксерокса в бібліотечних надрах?

У певному сенсі зручність інтернету — це величезне благо, але більшою мірою для тих, хто вже навчений здійснювати дослідження й знає, що шукає. Набагато простіше підписатися на електронну версію, скажімо, журналу «Міжнародні відносини» чи «Міжнародна безпека», ніж іти в бібліотеку чи нетерпляче перевіряти поштову скриньку в офісі. Але студенту чи обивателю, якого ніколи не вчили, як перевіряти надійність інформації чи репутацію автора, це не дуже допоможе.

Бібліотеки чи принаймні їхнє сортування та академічні відділи колись служили першим фільтром шуму ринку. Відвідування бібліотеки — це вже було освітою, особливо для тих, хто просив про допомогу бібліотекаря. Утім, інтернет зовсім не нагадує бібліотеку. Це скоріше велетенський репозиторій, де можна знайти що завгодно — від першого рукопису до фальшивої фотографії, від наукового трактату до порнографії, від коротких інформаційних брошур до беззмістовного електронного графіті. Це середовище майже без регуляції, що відкриває двері для контенту, який був виготовлений із ринкових і політичних міркувань чи на основі необґрунтованих рішень обивателів, а не керуючись судженнями експертів.

Чи можуть помилятися п’ятдесят мільйонів фанатів Елвіса? Звісно, можуть.

На практиці це означає, що пошук інформації відбуватиметься за будь-яким алгоритмом, прописаним у пошуковій системі, — зазвичай він зроблений із урахуванням потреб прибуткових компаній за критеріями, які більшою частиною лишаються таємницею для користувача. Юнак, що йде в інтернет, намагаючись задовольнити власну допитливість щодо танків часів Другої світової війни, із більшою ймовірністю натрапить на обурливого, але дуже популярного персонажа книжки Білла О’Райлі Killing Patton, аніж на нудніші, проте точніші роботи найкращих воєнних істориків ХХ століття. В інтернеті, як і в житті, гроші та популярність, на жаль, значать дуже багато.

Забивання слів у пошуковий рядок браузера — це не дослідження. Це запитування запрограмованих машин, які самі по собі не можуть зрозуміти людину. Справжнє дослідження — це складно, а для людей, що виросли в умовах постійної електронної стимуляції, ще й нудно. Дослідження вимагає здатності знаходити правдиву інформацію, підсумовувати її, аналізувати, занотовувати й презентувати іншим. Це не лише завдання науковців, а базовий набір навичок, яким мають учити в школі, бо це важливо для будь-якої роботи та кар’єри. Але навіщо сидіти над такою марудною справою, якщо екран перед нами вже має всі відповіді, які видає мільйонами за секунди й гарненько викладає різнобарвними веб-сайтами, що здаються досить надійними?

Ще глибша проблема полягає в тому, що інтернет змінює на гірше те, як ми читаємо, аргументуємо і навіть думаємо. Ми бажаємо отримати інформацію негайно. Хочемо, щоб вона була посортована й приємна на вигляд (не треба вже отих пошарпаних книжок дрібним шрифтом, дякую). До того ж ми бажаємо отримати те, що хочемо почути. Люди не стільки досліджують, скільки шукають гарненькі сторінки онлайн, які дадуть відповіді, що їм подобаються, з найменшими зусиллями і в найкоротший термін. Проте потік інформації різної якості, а іноді й сумнівної притомності призводить до такої суміші знань, що виникає думка: краще б люди не знали нічого, ніж мали б такі знання. Стара приказка, проте правдива: вам зашкодить не те, що не відомо, а те, що ви знаєте, але насправді це є хибним.

Нарешті — і це, мабуть, те, що непокоїть найбільше — інтернет робить нас більш зарозумілими, короткозорими й не здатними дискутувати настільки,