Читати книгу - "Яничари, Кулик Степан"

«Я зрозумів. Але ти нічого такого не думай. Я обов'язково повернуся. Навіть якщо раптом станеться так, що це буде не скоро, ти все одно знай: я прийду».

Пес слабо махнув хвостом.

«Обіцяю!»

Пес з надією підвів голову.

«Ти зрозумій, я зараз лише один із сотень підлітків. Я не маю ні прав, ні повноважень… Навіть якщо я кинуся зараз усім розповідати про тебе, мені просто не повірить ніхто. І жодні «фокуси» з плаванням нам не допоможуть. Особливо після того випадку з Тонею. Це ж ти її? Навіщо?»

Чоловік сидів у кріслі і гладив кішку, що млосно розвалилася на його колінах. Кішка утробно бурчала, але при цьому не зводила пильного погляду з пса, що лежить біля дверей. І варто було тому хоча б поворухнутися, як вона відразу нервово посмикувала кінчиком хвоста і випускала пазурі.

— Тоня заважала тобі поговорити зі мною?

На очі уявної голови Веста, сріблястою пов'язкою ліг струмок, що дзюркотів, кінці якого двома водоспадами закривали вуха хлопця.

— Але ж їй було боляче!

Пес перекинувся на спину і підставив черево.

— Гаразд… — Весту навіть незручно стало. — Тільки ніколи більше так не роби. А я, якщо це залежатиме тільки від мене, завжди знайду спосіб побути з тобою наодинці. Домовились?

Пес миттю скочив на ноги і знову спробував облизати обличчя людини.

— І все-таки я не розумію. Не можу зіставити масштаб. Я ж супроти тебе, що піщинка в пустелі.

Тієї ж миті перед очима Веста виник величезний глобус Інокині. Спершу він навіть не поміщався в огляд, але мить за миттю геоїд зменшувався, а на його поверхні зростала якась дивна цятка.

Минуло ще кілька секунд, і зображення змінило ракурс. Тепер Вест бачив величезну людську постать, біля ніг якої лежала невелика куля, розміром із футбольний м'яч. І щойно хлопець подумав про футбол, фігура почала заносити ногу для удару.

«Ні!»

Уявна людина зупинила рух. Потім нахилилася, взяла кулю в руки і простягнув її у бік спостерігача. Тобто Весту…

— Курсант Климук! Заснув чи що? Лови штормтрап!

Рятувальний пінас завис всього за кілька метрів просто над головою Веста, а з його борту, звісившись головою вниз, на плавця дивилося веселе обличчя когось із старшокурсників.

— Давай, Іхтіандре, чіпляйся. Чи ти тут назавжди залишишся вирішив і зябри відрощуєш?

Уявний пес з надією підвів голову, але одразу ж зрозумів, що люди жартують. І знову ткнувся носом у свій хвіст. Демонструючи усім виглядом, що готовий чекати скільки завгодно, адже друг-господар не може його обдурити.