Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

— Гадаю, що так, — видихає він, потім легко сміється, — сподіваюся, не протермінований.

Оскар лізе в бокову кишеню, не припиняючи мене цілувати. Його гаманець на підлозі, біля диванчика, він розтрушує його та витягує пакетик зі срібної фольги, перевіряє його, потім притискає до моєї долоні, для збереження.

Сидячи, він не припиняє важливої справи — розстібає далі мої шорти. Його пальці впевнені, наполегливі, рухаються вниз по моїх стегнах, і нарешті на мені лишається лише тоненька жовта смужка трусиків від бікіні.

Він розводить мої стегна, стає на коліна, потім розкидає в боки мої руки й залишає мене так на якусь мить спокою.

— Ти знаєш, хто ти?

Я дивлюся на нього, не впевнена.

— До біса сексуальна морська зірка.

Заплющивши очі, сміюся й одразу задихаюся, бо він опускає обличчя між мої ноги — відчуваю жар його рота, що рухається по шовковистій тканині бікіні.

У мені немає жодного атома, який би прагнув спинити його, коли він звільняється від решти одягу. Якусь мить у нас відбувається мовчазна розмова очима. Я кажу йому, що знаю: він тікає від відповідальностей і стресів міського життя, які чекають його в Лондоні, а він — що може залатати всі тріщини мого серця та допомогти мені одужати. Ми даємо одне одному ці обіцянки, хоча й казали, що не будемо, і тоді він опиняється на мені, а я забуваю все, окрім цієї миті.

Пізніше я прокидаюся й бачу, як він сидить на східцях моєї хижки, дивиться на початок нового рожево-фіолетового світанку.

Я сідаю біля нього з накинутим на плечі покривалом у слоники. Він скоса дивиться на мене.

— Виходь за мене, Морська Зірко.

Я тихенько сміюся та йду варити каву.

29 листопада

Лорі

Я збиралася поїхати додому ще кілька тижнів тому, але й досі тут, у Таїланді, усе ще з Оскаром.

Оскар, Оскар, Оскар. Хто знає? Гадаю, ми обоє живемо в запереченні, геть не готові, не бажаючи повертатися до світу, якому належимо. Але хто сказав, що ви повинні завжди чомусь належати? Чому я маю належати Англії, коли все там сіре й важке, усе пригнічує? Якби не люди, яких я люблю, не мої обіцянки Сарі, я б залишилася на цьому пляжі, завела б дюжину малюків, хай не з тайським монахом. Там, в Англії, пише мама, зарядили довгі дощі, мов бідні родичі Різдва, але тут, коли приходить дощ, він стрімкий та шалений і одразу зникає у променях сонця. Напевно, ніколи мені не було так холодно, як у той день, коли Джек поцілував мене на вузенькій лондонській вуличці, дванадцять місяців тому, і ніколи не було так тепло, як тут, на Ко Ліпе, з Оскаром. Кров моя тепла, кістки теплі, шкіра тепла.

Іноді, коли ми лежимо горілиць на пляжі, або читаємо в гамаку, або засинаємо в ліжку, я прислухаюся до ніжного гуркоту моря, що набігає на берег, та уявляю: ми — вигнанці, яких хвиля закинула на пустельний острів, нам залишається решту життя харчуватися рибою, яку самі зловили, та без угаву займатися сексом. І тепер, коли чуємо гуркіт двигуна літака у волошковому небі, то ховаємося в халабуду за деревами, а не пишемо SOS на піску.

12 грудня

Здрасьтє вам із дупи світу, голуб’ята!

Сподіваюся, ви тут не дуже свої цицьки приморозили, ха-ха!

Австралія — то таки рай земний. Джек тут узагалі став місцевим, я йому куплю капелюха з корками та зватиму Крокодилом Данді. Він навіть з’їздив на радіостудію в Мельбурні. Чесно, якби вони його там узяли на роботу, він би вже додому не потрапив. Хіба що — ха! — тримайте. Він СМЕРТЕЛЬНО БОЇТЬСЯ змій. Я не знала. А тут на наш балкон минулого тижня заповзла одна малесенька, то він так верещав — усе місто чуло. Я ледь умовила його злізти зі стільця, довелося підманювати бренді. Добре, що в нього є я — є кому захистити.

Оскаре! Бережи мою дівчинку! Не можу дочекатися, коли тебе побачу!

Люблю, цілую, обіймаю,

Сара, цьом.

P.S. Джек переказує привіт :)

2012

Новорічні обітниці

1. Не кийком — то палицею, я все ж повертаюся до Лондона цього року й розпочинаю вимріяну роботу у видавництві.

Надто довго вже я тушкую свої амбіції на малому вогні. Забарилася і через Таїланд з Оскаром, і — найбільше — через те, що мені хотілося якомога довше побути вдома, з мамою й татом. Є безліч пояснень, і всі поважні, але насправді я просто уникала Джека.

Вирішила більше цього не робити. Мені дуже не вистачає Сари, не вистачає метушні й шарварку лондонського життя. Я звільняюся з готелю: надто довго тривала ця тимчасова робота. У моєму резюме аж до тепер — лише готельні підробітки й тимчасові посади, щоб було з чого жити, поки чекаєш на добрячого копняка, — а так можна сидіти до скону. Що ж, дочекалася. Час уже відірвати дупу від дивана та надерти зад цьому життю.

2. До того ж, є Оскар. Оскар Оґілві-Блек, чоловік, який знайшов мене на пляжі в Таїланді та жартома покликав за себе заміж на світанку наступного дня. Він із того часу просив моєї руки вже разів десять, здебільшого, після сексу чи після кількох келихів, — тепер це в нас такий прикол.

Принаймні я думаю, що це прикол.

Я чесно не знаю, якою має бути новорічна обітниця щодо Оскара. Гадаю, просто спробувати триматися його, зберегти ті почуття, які зародилися до нього, зберегти їх зараз, коли ми повертаємося до реальності.

3. А ще я вирішила, що вже дозріла до того, щоб дати накладним віям ще один шанс. Бо одного випадку намертво склеєних очей у житті такої жінки, як я, вважаю замало.

3 січня

Лорі

— Я так хвилююся, — бурмочу собі під ніс, нервово розправляю комір свого пальта, ідучи тротуаром попід руку з Оскаром.

Дійшло до того, що я приколола брошку. Знаєте, хто так робить? Жодна притомна жінка до тридцяти років.

— Може, це вже зайве? — я торкаюся малесенької ромашки з коштовних камінчиків, підіймаю очі на Оскара. Він сміється:

— Сміх і гріх з тобою,