Читати книгу - "Загублений світ"

— Ні, ні! — крикнув Самбо. — Я вас не залишити. Я завжди тут. Індіанці хотів піти. Самбо не може утримати індіанці. Вони кажуть: тут живе Курупурі, підемо додому. Вас немає, а Самбо сам не може умовити індіанці.

Дійсно, останнім часом індіанці не намагалися приховати, що їм хочеться залишити нас і повернутися до себе. Самбо говорив правду: утримати їх тепер не було ніякої можливості.

— Самбо! Умов індіанців зачекати до завтра! Тоді я пошлю з ними листа! — крикнув я.

— Добре, сер! Індіанці будуть чекати завтра. Самбо дав слово.

Справ для нашого вірного негра знайшлося багато, і він справився з усім якнайкраще. Насамперед ми наказали йому відв’язати канат, обмотаний навколо пенька, і перекинути один його кінець до нас. Канат був не товщий за білизняну мотузку, але дуже міцний, і хоч як міст він не годився, все-таки в нашому становищі така річ була необхідна. Потім Самбо прив’язав до свого кінця мішок з їстівними припасами, вже піднятий на стрімчак, і ми перетягли його до себе. Провізії нам мало вистачити принаймні на тиждень, навіть якщо не поповнювати запасів полюванням. Нарешті, Самбо приніс нагору ще два мішки, в яких були патрони і багато інших речей. Все це ми перетягли на канаті до себе. Був уже вечір, коли наш негр востаннє спустився вниз, твердо запевнивши нас, що індіанці залишаться до ранку.

От чому майже всю цю ніч — нашу першу ніч на плато — я просидів з ліхтарем, записуючи те, що сталося з нами.

Ми розташувалися на нічліг поруч самого краю обриву і відразу повечеряли, запиваючи їжу аполінарисом, дві пляшки якого знайшлися в одному з мішків із провізією. Відшукати воду — для нас питання життя і смерті, але я вважаю, що на сьогодні пригод досить навіть для лорда Джона, а інші і поготів не мають ніякого бажання вирушити на розвідку в Невідому країну. Багаття ми вирішили не розпалювати і взагалі намагалися робити якнайменше галасу.

Завтра — вірніше, сьогодні, тому що я досидів до світанку — ми зробимо першу вилазку в цей загадковий світ. Коли мені вдасться продовжити свої записи — і чи вдасться, — не знаю. Поки що індіанці все ще тут — мені видно їх звідси, і я впевнений, що наш Самбо незабаром з’явиться за листом. Дуже сподіваюся, що він потрапить до рук адресата.

Р. S. Чим більше я мізкую над нашим становищем, тим невтішнішим воно мені здається. Надії на повернення в мене немає. Якби коло краю плато росло високе дерево, ми могли б перекинути через прірву новий міст, але ближче п’ятдесяти футів дерев немає, а підтягати до обриву таку вагу нам не вдасться навіть учотирьох. Канат же занадто короткий, на ньому не спустишся. Ні, наше становище безнадійне, безнадійне!

Глава X

Ось вони, чудеса!

З нами сталися й усе ще діяться найсправжнісінькі чудеса. Мої паперові запаси складаються з п’яти подертих блокнотів та купи розрізнених аркушиків, а стилографичний олівець у мене лише один. Але доки рука моя збереже здатність рухатися, я не перестану вести докладний запис усіх наших пригод і, пам’ятаючи, що ми одні з усього роду людського є свідками цих чудес, поспішу описати їх, доки вони ще свіжі в мене в пам’яті і доки нас не спіткало лихо, якого нам, очевидно, не уникнути.

Чи зможе Самбо доставити мої листи до берегів Амазонки, чи привезу я їх із собою в Лондон, чудесним способом вирвавшись звідси, чи потраплять вони до рук якого-небудь сміливця, що, можливо, добереться до плато на удосконаленому моноплані, — нічого цього я не знаю, але, як би там не було, мене не полишає тверда впевненість, що ці записи стануть класичною повістю про справжні пригоди і що їм призначене безсмертя.

Наступного дня після того, як негідник Гомес улаштував нам пастку на плато, ми багато в чому поповнили свій життєвий досвід. Утім, перше випробування, що випало того ранку на мою долю, не вселило мені особливих симпатій до місця, де ми опинилися. Я заснув тільки на світанку і, прокинувшись, побачив у себе на литці щось дивне. Під час сну права холоша в мене трохи піднялася, і тепер між нею і шкарпеткою на нозі сиділа велика багряно-червона виноградина. Здивований цим, я доторкнувся до неї, і раптом, на мій величезний жах і відразу, виноградина луснула в мене між пальцями, бризнувши в усі боки кров’ю. На мій лемент прибігли обидва професори.

— Надзвичайно цікаво! — сказав Саммерлі, нахилившись наді мною. — Величезний кліщ і, наскільки мені відомо, не занесений у жоден визначник.

— Ми пожинаємо перші плоди наших праць, — повчальним тоном прогудів Челленджер. — Доведеться назвати його Ixodes Maloni. Але, мій юний друже, що така дрібниця, як укус кліща, у порівнянні з тим, що ваше ім’я буде написане в славних анналах[39] зоології. На біду, ви роздавили цей чудовий екземпляр у момент його насичення.

— Яка гидота! — вигукнув я.

На знак протесту професор Челленджер підняв свої волохаті брови і заспокійливо поплескав мене по плечу.

— Вчіться дивитися на речі з наукового погляду, розвивайте в собі неупередженість ученого, — сказав він. — Для людини з філософічним складом мислення, схожої на мене, наприклад, цей кліщ з його ланцетоподібним хоботком і шлунком, що розтягується, є таким же прекрасним утвором природи, як, скажімо, павич або північне сяйво. Мені боляче чути, що ви відгукуєтеся про нього настільки осудливо. При відомому старанні ми зможемо роздобути другий такий екземпляр, у цьому я не сумніваюся.

— Я теж у цьому не сумніваюся, — похмуро проговорив Саммерлі, — тому що цей другий екземпляр тільки-но заліз вам за комір.

Челленджер так і підскочив на місці і, заревівши, як бик, почав рвати на собі куртку і сорочку. Ми із Саммерлі так розвеселилися, що навіть не могли допомогти йому. Нарешті, нам вдалося оголити могутній торс Челленджера (обхват грудей п’ятдесят чотири дюйми по мірці кравця) і спіймати кліща, що заплутався в нетрях чорного волосся, яке вкриває його груди, і не встиг заподіяти жодної шкоди. Виявилося, що навкруги всі кущі кишать цією гидотою, і ми вирішили перенести стоянку в інше місце.

Але спочатку треба було ще домовитися з нашим вірним негром, що незабаром з’явився на вершині стрімчака з банками какао і пачками