Читати книгу - "Загублений світ"

сухарів. Все це було переправлено до нас, а з провізії, що залишилася внизу, ми веліли йому відкласти собі запас місяців на два, інше ж роздати індіанцям як нагороду за службу й у вигляді застави за доставку наших листів на Амазонку. За кілька годин ми побачили, як вони один за одним, кожний з вузлом на голові, потяглися рівниною, тією самою дорогою, що ми прийшли сюди. Самбо влаштувався в нашому маленькому наметі поруч підніжжя пірамідального стрімчака і залишився єдиною ланкою, що зв’язує нас із зовнішнім світом.

Тепер нам треба було виробити план дій на найближчий час. Ми перенесли стоянку з чагарнику, що кишить кліщами, на невелику галявину, оточену з усіх боків деревами. Посередині галявини лежало кілька гладких валунів, тут же поблизу було прекрасне джерело, і ми, задоволені, заходилися розробляти плани вторгнення в незвідану країну. У густому листі перегукувалися птахи — голосніше всіх лунав протяжливий свист якоїсь знайомої нам співухи. Жодних інших ознак життя ми тут не помітили.

Перше, що нам треба було зробити, це скласти докладний інвентар нашого майна, щоб твердо знати, на скільки часу можна вважати себе забезпеченими. Виявилося, що запасів у нас цілком достатньо. Ми врахували все: і принесене із собою і переправлене канатом негром. Але що було найважливіше — беручи до уваги ті небезпеки, яких нам, імовірно, не минути, — у нас були всі чотири гвинтівки, тисяча триста патронів до них, дробовик і майже півтораста куль середнього калібру. Провізії нам мало вистачити на кілька тижнів, тютюну — хоч відбавляй. Був і деякий науковий інструментарій, включаючи потужний телескоп і гарний польовий бінокль. Усе це ми склали на галявині, і як першу міру обережності нарізали ножами колючих гілок та спорудили з них огорожу ярдів п’ятнадцять у діаметрі. На перший час ця площадка мала служити нам штаб-квартирою, притулком у разі несподіваного нападу і складом усього майна. Цей табір дістав назву Форт Челленджера.

Ми покінчили з облаштуванням на новому місці тільки до полудня, але спека не дуже нам дошкуляла. Взагалі температура і характер рослинності на плато ближчі до помірного поясу, ніж до тропіків. Серед дерев, які кільцем оточували галявину, були бук, дуб і навіть береза. Величезний гінкго, що піднімався над усіма своїми сусідами, затінював наш форт могутнім гіллям з віялоподібним листям. Під його покровом ми і продовжили бесіду, надавши слово лордові Джону, що узяв на себе командування експедицією в ці рішучі для нас години.

— Поки нас не почують і не побачать які-небудь живі істоти — звір або людина, байдуже, — ми в безпеці, — сказав він. — Але варто тільки їм дізнатися про нашу появу на плато, і спокійне життя для нас скінчилося. Поки ми, здається, не викликаємо жодних підозр. Тому на деякий час треба затаїтися і вести розвідку дуже обережно. Не зашкодить поволі придивитися до сусідів, перш ніж починати обмін візитами.

— Але ж нам треба просуватися далі, — непевно сказав я.

— Милий юначе, ви маєте цілковиту рацію. Ми будемо просуватися в межах, дозволених здоровим глуздом. Заходити занадто далеко я не раджу, треба робити такі вилазки, щоб у будь-яку хвилину можна було повернутися сюди, у наш форт. І, що найважливіше, — жодного пострілу, хіба лише в тому випадку, якщо від нього залежатиме наше життя.

— Однак ви вчора вистрілили, — сказав Саммерлі.

— Ну, знаєте, вибирати мені не доводилося. Та й навряд чи звук віднесло далеко всередину: вчора був сильний вітер з боку плато. До речі, як ми його назвемо? Давайте вирішувати.

Було подано кілька пропозицій, більш-менш удалих, але останнє слово залишилося за Челленджером.

— Тут довго думати нема чого, — сказав він. — Плато буде названо на честь піонера, що його відкрив: це Країна Мепл-Уайта.

Так ми і назвали плато, під цим ім’ям його занесено на карту, складання якої доручене мені, під цим ім’ям, сподіваюся, ввійде й у майбутні атласи.

Перед нами стояла невідкладне завдання — проникнути мирним шляхом у Країну Мепл-Уайта. Ми встигли переконатися на власні очі, що в ній живуть якісь дивні істоти, а замальовки Мепл-Уайта обіцяли нам появу чудовиськ. Нарешті, у нас були всі підстави думати, що на плато є і люди, про лютість яких говорив кістяк, пропоротий бамбуком.

Ми знали, що небезпеки чатують на нас на кожному кроці, і, не сподіваючись на порятунок, вирішили вжити всіх тих запобіжних заходів, що підказував лордові Джону його досвід. Але хіба ми могли довго затримуватися на порозі цього таємничого світу, якщо нас охопило бажання якомога швидше проникнути в самісіньке його серце!

Отже, ми завалили гілками вхід у табір і, залишивши всі наші запаси під захистом колючої огорожі, повільно і з найбільшою обережністю рушили в Невідоме вздовж русла невеликого струмочка, що брав початок у джерелі на галявині і мав служити нам дороговказною ниткою при поверненні.

Не встигнувши як слід відійти від табору, ми вже відразу наскочили на перші ознаки чудес, що чекали на нас. У густому лісі було багато дерев, зовсім незнайомих мені, але наш ботанік Саммерлі впізнав тут цикадеї і кілька видів хвойних, які давно зникли з лиця землі. Пройшовши лісом кілька сот ярдів, ми вийшли до місця, де струмок розливався досить широкою затокою. По краях її ріс густий високий очерет, який професор Саммерлі відніс до розряду хвощів; тут же на вітрі розгойдували верхівками і деревоподібні папороті. Лорд Джон, що йшов попереду, раптом зупинився і підняв руку.

— Дивіться! — сказав він. — От так слід! Тут, напевно, ходив прабатько всіх птахів!

На грузкій твані були чітко видні величезні трипалі сліди. Вони вели через болото до лісу. Ми зупинилися коло цих дивовижних відбитків. Якщо тут пройшов дійсно птах, — а яка тварина могла залишити такі сліди? — то лапа в нього настільки більша, ніж у страуса, що розміри цього гіганта навіть важко собі уявити. Лорд Джон уважно озирнувся на всі боки і вклав два патрони у свою крупнокаліберну гвинтівку.

— Присягаюся честю мисливця, — сказав він, — що сліди зовсім свіжі. Ця істота пройшла тут яких-небудь десять хвилин тому.

Бачите, вода ще не встигла заповнити ген ту ямку, де лапа глибше занурилася у твань. Господи Боже! А от і слід дитинчати.

І дійсно, паралельно великим слідам йшли такі ж самі, але маленькі.

— А що ви скажете про це? — тріумфально вигукнув професор Саммерлі, показуючи слід, схожий на відбиток п’ятипалої людської руки.

— Вельд[40]! — вигукнув Челленджер, не тямлячи себе від захвату. — Я бачив такі відбитки у вельдских шарах. Ця істота пересувається