Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
літають над нами в смутку й тривозі.
І лише ріки
оминають нас і рушать загати…
Але всупереч усім урокам, розчаруванням і марнотам, усім безглуздим жертвоприношенням і неминучим реставраціям — революції завжди є не лише подивованим спомином про минуле, а й примарною надією на майбутнє. Завжди буде кому бити в «полкові барабани» і «вести кореспонденцію з дияволом». Бо: «Нічого не трапляється з недогляду, все повертається на свої місця. Країна, що пробуксовує в жовтих снігах депресії, потребує нової крові, тому безіменні агітатори знову вербують на спальниках і в трамваях цих юних бойовиків, завтрашніх генералів, готових стати до великого переділу, готових битися за кордони, лаштувати погроми в офісах та на автомийках».
У цій, як і в інших книжках Сергія Жадана, багато гіркого, розпачливого або й непоштивого про свою країну. Але це з глибини своєї належності до неї, закоріненості в ній. «Не залишай мене, вітчизно, не виїжджай услід за зірками, лишайся зі мною в присмеркових парках із залізними коробками гральних автоматів, які хтось зарядив чорними серцями підлітків…» У віршах розділів «Апостоли», «Фляга», «Камені» багато Харкова й любові до нього — живого, хоч і «отруєного пропагандою», — до його непоіменованих, але невід'ємних від нього людей. Тут чуються приглушені часом голоси чоловіків і жінок, бачимо їхні далекі тіні, їхнє вишукування самих себе та підтримку одне одного киснем любові, їхню «зануреність у глибоку воду надії», — і летючі обриси парків, вулиць, заводів, стадіонів міста-гіганта — й відчуття вкладеної в усе це праці й пристрасті. Але ця відданість рідному місту щоразу озивається тривогою і страхом утрати. «Ми говоримо про міста, в яких ми жили і які відходили в ніч, мов кораблі у зимове море, про міста, які раптом утратили здатність опиратись. Про те, що відбувається на наших очах, як циркова вистава, під час якої гинуть усі акробати й веселі клоуни, і ти дивишся на це заворожено, не відриваючи погляду, непомітно виростаючи серед циркових декорацій».
Ця сумна феєрія відходу в безадресову нереальність тієї локальної реальності, в якій жив, має виміри і суб'єктивної екзистенції, і суспільно-політичних змін, про які Сергій Жадан говорить чесно і гостро, але з не дуже йому «сродною» журналістською публіцистичністю: «Хто прийшов до влади в наших містах… Ось вони сходяться всі разом, в своїх чорних костюмах, схожі на сажотрусів, на сажотрусів, що прийшли до влади і тепер просто не знають, з чого їм починати…» і т. д. Але така похватна викривальність вочевидь не для Сергія Жадана, і він незмінно вертається до власної мови…
Розмова з МАРІЄЮ — із собою, з нами всіма і світом
Сергій Жадан не монологічний, а діалогічний — навіть тоді, коли звертається до самого себе. Розмовляти йому завжди є з ким і є про що. Немає великого значення, чи той, до кого мова, озивається, чи ні: його участь у розгортанні теми може бути уявною. Але без нього не буде поетичного натхнення. Не буде того особливого ладу мови, коли потреба розкритися і переконати стає пружиною нестримного саморозгортання погляду на світ, коли думка породжує думку, слово породжує слово — і спалахує ланцюгова реакція смислів, що творить ритм вірша і його магію. У Сергія Жадана дивовижна енергія асоціативності, що пов'язує найвіддаленіші речі, і його метафори та порівняння можуть бути і природно-самоявленими, неминучими: «вузькоколійка дитячої пам'яті», і несподіваними: «швацька машинка всесвіту ридає до ранку»; «грілося молоко на єврейському ринку, тихе й покірне, як гнані апостоли». І водночас — енергія антитетичності: мало не кожне твердження (чи меседж, як тепер кажуть) обертається у своє заперечення і себе «драматизує»: «Відстань — це те єдине, що тобі заважає. Відстань — це те єдине, що не має жодного значення»; «Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі. Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде»; «З малого насіння правди вирощуй брехні рослину»; «Я все назвав. Я нічого не встиг»; «Всіх рятувати, всім заважати»; «Всіх віддячивши, всіх обдуривши»; «Згадувати все із часом, забувати все із віком»; «Кидайте це чортове місто! Повертайтеся в нього!»; «Цієї ночі так хочеться жить, що від цього можна просто померти» (це, до речі, про бійця на передовій).
І так раз у раз: і це не гра слів (хоч інколи й гра), це особлива жаданівська трансформація розмовної поетики, на позір недбалої, а насправді сповненої «діалектичного» сприйняття неоднозначності світу й кожної людської ситуації в цьому світі. Нібито принагідні й малозначні розмовні антитези у кращих випадках сягають рівня філософських афоризмів: «Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим»; «важко бути героєм, коли це нічого не коштує»; «Дороги — це час, потрібний нам для розуміння своєї загубленості»; «Хай не знають уста, що виголошують гіпотезу про руки, що власне фальшують експеримент»…
З цієї ж розмовної недбалості, але вже приперченої вуличними приколами, випливає і характерне для Жадана (особливо «раннього», злісно епатажного) навмисне, саркастичне зіштовхування дуже віддалених одне від одного понять: «Хотілося пити і тягло на узагальнення»; «Несу натхнення порожні торби»; «Військово-повітряні сили виснуть поряд із сновидіннями»; «пошук затінку в жерлах гармат». Часом цей сарказм грає відблисками легенького цинізму: «…Єднання є, хоч і мале. Наприклад, сонце, що встає, чи спільний туалет».
З розмовної поетики, звісно, і характерне для Жадана наполегливе повторювання якихось реплік, прохань, закликів, порад тощо: «Запам'ятовуй, запам'ятовуй!»; «Думаєш, звісно, думаєш, не можеш не думати»…
Невидимим (а інколи й видимим, навіть підкресленим) тлом для цих спілкувань і для цієї роботи думки є відчуття присутності в бутті вічного й універсального. Часом воно персоналізується — в Господі, в Ісусі Христі, в Марії.
Поетична збірка Сергія Жадана «Життя Марії» (2015) — це ще один ступінь концентрації
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний романтик Сергій Жадан», після закриття браузера.