Читати книгу - "Король болю"

Львів’янин єхидно всміхнувся.

— Стріляєте звідси в бекасів, ваше преосвященство?

Проте абат, здавалось, пропустив повз вуха цей доволі їдкий жарт.

— Якщо ваша ласка, підійдіть сюди, пане Христофе, — попросив він.

Прибулий здивовано замовк і зробивши кілька кроків до вікна, став поряд з абатом.

— Гляньте вниз, — коротко промовив настоятель, вказавши рукою на сіру сутінкову землю, поруч з монастирськими стінами.

Христоф напружив зір, але нічого незвичного не помітив.

— Придивіться, — повторив абат.

— Бачу тільки вогні, — мовив львів’янин.

— Саме про них і йдеться, — сказав настоятель.

Христоф придивився уважніше і, не зважаючи на висоту, розгледів поруч з вогнями численні людські силуети.

— Нас оточили, — сухо сказав абат, — вже другу добу ці люди не дозволяють нікому ані вийти з монастиря, ані зайти сюди.

— Чи знаєте, хто вони?

— Ні... Хоч можу припустити, що це ті, про кого ви розповідали. Ті самі, що вбили Йона Свенсона і збиралися вбити вас.

Христоф, попри загрозливу ситуацію, відчув потаємну радість, як було завжди, коли правота його ставала очевидною. В таких випадках він неодмінно докидав який-небудь жарт, намагаючись вколоти співрозмовника якнайдошкульніше, але тут змовчав. Можливо тому, що пройнявся до настоятеля повагою, а можливо, просто відчув, що вони з ним разом потрапили в добрячу халепу. Так чи інакше, але промовив він інше:

— Чогось від вас вимагають?

— Поки що ні. Мовби прагнуть спочатку нагнати на нас страху.

— Поблизу є коронні або шляхетські війська? — запитав Христоф.

— Є, але ми навряд чи дочекаємось від них допомоги, навіть якщо монастир почнуть брати штурмом, — відповів настоятель.

— Ви, однак, недарма навчали братів військової справи, — сказав львів’янин якомога бадьоріше.

Втім абат відповів досить понуро:

— Вони ченці, пане Христофе... Ченці, а не воїни.

— Тоді залишається чекати.

— Ваша правда...

Кілька хвилин тривала мовчанка, після якої настоятель так само мовчки зняв з полиці й простягнув Христофові його шаблю.

— Ви більше не полонений, — проказав він, — даруйте, що не повірив вам одразу.

— Ви вчинили правильно, ваше преосвященство, — відповів той, з приємністю чіпляючи свою зброю до поясу, — в такі непевні часи не можна довіряти нікому. Хоч, зізнаюся, замкнути мене в келії, як школяра-неука, було трохи занадто. Добре, хоч годували, як слід.

Абат усміхнувся.

— Як гадаєте, — запитав він згодом, — уночі ці люди спробують проникнути всередину монастиря?

— Ні, — впевнено сказав Христоф, — зараз вони прагнуть вас налякати, щоб при переговорах ви були поступливіші. Їм, безумовно, потрібна дитина, а де вона знаходиться, ці добродії не знають. Адже монастир великий... Що з того, що вони перелізуть через стіну? Аби знайти Франциску, їм доведеться обшукати кожну келію, облазити кожне підземелля і вежу. Окрім того, у монахів є зброя, з якою ті вміють поводитись. Нехай вони, як ви кажете, й не воїни, але на сяку-таку відсіч здатні.

— Бідолашна маленька дівчинка, — прошепотів абат, — як же хочеться її вберегти.

— Тепер ви скажете мені, де вона? — мовив Христоф.

— За стіною, — відповів настоятель, — там є невелика кімнатка. Ходімо, я вам покажу.

Абат підійшов до протилежної від нього стіни й відхилив килим, що простягався від стелі до підлоги. За ним виявились невеликі двері, і абат, діставши з сумки ключа, обережно їх відімкнув. Повернувшись до Христофа, він знаком запросив іти слідом за ним.

За дверима виявилась крихітна комірчина, освітлена єдиною свічкою. На широкому плетеному кріслі, яке, здавалось, займає половину всього простору, сиділа огрядна жінка зі сплячою дитиною на руках. Вона підняла очі на прибулих і насторожено глянула на Христофа.

— Не лякайся, Маріє, — заспокоїв її абат, — цей чоловік наш друг. Його звати Христоф, він з Лемберга.

Львів’янин придивився до дівчинки. Хвилясте світле волоссячко і рум’яні щічки робили її схожою на янголя. Здавалось, доглядальниця саме тому тримає Франциску так обережно, щоб не пошкодити ненароком крихітні крила, які ховаються десь у простирадлі...

— Завтра також не виходьте на подвір’я, — стишеним голосом сказав абат, — знаю, що важко перебувати так довго в чотирьох стінах, але це необхідність.

Жінка кивнула і знову нахилилася до Франциски.

— Ходімо, — сказав настоятель Христофу.

Попрощавшись з Марією, вони повернулися в келію абата.

Той знову замкнув двері і так само ретельно заховав їх за килимом.

— Мила дівчинка, правда ж? — сказав настоятель, наливаючи вина у два кухлі.

Христоф кивнув.

— Чисте і невинне створіння... Сама думка, що її може хтось скривдити, завдає мені болю.

Він простягнув один кухоль львів’янину.

— Саме тому я так ревно її оберігаю.

— Ніхто її не скривдить, ваше преосвященство. Спершу доведеться скривдити мене, — відповів той.

Абат засміявся.

— Як добре, що ми з вами союзники, пане Христофе. Не інакше, як Господь послав мені вас у поміч.

Випивши вина, вони побажали один одному добраніч і розійшлися, хоч кожен добре знав, що цієї ночі не спатиме.

Наступного дня, як і передбачав Христоф, під браму монастиря підійшов переговірник. Монахи обережно відчинили перед ним браму й пропустили його досередини. Це був високий дужий чоловік без шаблі, проте з довгим кинджалом на поясі. На подвір’ї вже чекали абат Купідура, Христоф та кілька озброєних монахів. Глянувши на них, посланець першим ділом єхидно зауважив:

— Оце так слуги Господні.

— Але ж і ви, добродію, не надто скидаєтесь на паломника, — миттю відповів йому настоятель.

Той голосно реготнув і широко розправив свої могутні плечі, мовби для того, щоб зайвий раз підкреслити перевагу свого становища.

— Маєте рацію, пане абате, в цій обителі нас зовсім не цікавлять ані мощі святих, ані чудотворні ікони.

— Кого це «нас»? — втрутився Христоф.

Незнайомець перевів погляд на нього й уважно придивився, мовби перед тим, як говорити, намагався якомога уважніше вивчити нового співрозмовника.

— Нас — це нас, — різко промовив він, — тих, що оточили цей монастир і будь-якої миті можуть взяти його приступом. І тоді жоден, хто в рясі чи у мирському одязі, не дочекається милосердя.

— Що вам потрібно? — запитав настоятель, хоч відповідь добре знав.

— Не клейте