Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Вони вже знають про Кіта й про мене, — сказав Метью, стежачи за моїм поглядом. Він на хвилю замовк, важко підбираючи слова. — Усе це почалося з Френсіса Волсінгема. — Я покинув Англію наприкінці правління Генріха. Певний час провів у Константинополі, потім подався до Кіпру, мандрував Іспанією, брав участь у битві під Лепанто і навіть започаткував друкарський бізнес в Антверпені, — пояснив Метью. — Це звичний життєвий шлях вера. Ми прагнемо якоїсь трагедії, шукаємо її, шукаємо можливості прослизнути до чийогось життя. Але все це мене не задовольняло, тому я повернувся додому. Франція перебувала на межі релігійної та громадянської війни. Коли живеш так довго, як я, то навчаєшся розпізнавати її ознаки. Один наставник-гугенот радо взяв мої гроші й утік до Женеви, де мав змогу ростити своїх двох доньок у безпечних умовах. Я перебрав особу його давно померлого кузена, переїхав до його будинку в Парижі і зажив під личиною Метью де ля Форе.

— Тобто Метью-Лісовика? — я підняла брови, здивована іронією прізвища.

— Так звали того наставника, — відповів Метью, криво посміхнувшись. — У той час у Парижі було небезпечно, і Волсінгем, будучи англійським послом, був наче магнітом для кожного невдоволеного француза-бунтівника. Наприкінці літа 1572 року увесь той гнів, що кипів під спудом у Франції, вибухнув. Я допоміг Волсінгему вижити, і не лише йому, а й тим англійським протестантам, яким він надавав притулок.

«Різанина на день Святого Варфоломія», — подумала я, здригнувшись, про вінчання французької принцеси-католички з її нареченим-протестантом, яке переросло в кровопролиття.

— Згодом я став агентом королеви, коли вона знову послала Волсінгема до Парижа. Він мав займатися там організацією одруження її величності з одним із принців Валуа, — зневажливо пирхнув Метью. — Мені було ясно, що королева не була по-справжньому зацікавлена в цьому альянсі. Саме під час цього візиту я й дізнався про мережу розвідників під проводом Волсінгема.

Мій чоловік ненадовго зустрівся зі мною поглядом і відвернувся. Він і досі щось від мене приховував. Я подумки перебрала розказану ним історію, помітила її слабкі місця і зробила з цього єдиний неминучий висновок: Метью був французом, католиком і тому ніяк не міг стати політичним союзником Єлизавети Тюдор в 1572-у чи 1590-у роках. Якщо він і працював на англійську корону, то робив це заради якоїсь вищої мети. Але ж Конгрегація вимагала триматися осторонь від людської політики.

Та Філіп де Клермон і його Лицарі Лазаря цієї вимоги не дотримувалися.

— Ти працюєш на свого батька. І ти — не лише вампір, а й католик у протестантській країні. — Та обставина, що Метью працював на Лицарів Лазаря, а не лише на Єлизавету, стократно збільшувало небезпеку, яка йому загрожувала. У Єлизаветинській Англії виловлювали й вбивали не лише відьом, а й зрадників, істот із надприродними здібностями та людей інакшого віросповідання. — Конгрегація не в змозі допомогти тим, хто втручається в людську політику. Як же твоя родина умовила тебе взятися за таке ризиковане заняття?

Хенкок весело вишкірився.

— Саме тому в Конгрегації завжди є хтось із де Клермонів: слідкувати, щоб високі ідеали не заважали вигідному бізнесу.

— Це не вперше, коли я працюю на Філіпа, і не востаннє. Тобі добре вдається розкривати таємниці, а мені — приховувати їх, — по-простому пояснив Метью.

Науковець. Вампір. Воїн. Шпигун. Іще одна частина головоломки на ім’я Метью стала на своє місце, і я краще зрозуміла його глибоко вкорінену звичку ніколи й ні про що не розповідати — ні про велике, ні про мале, — допоки його не змусять.

— Мені байдуже, який у тебе досвід! Твоя безпека залежить від Волсінгема, а ти його дуриш. — Його пояснення розлютило лише мене ще дужче.

— Волсінгем помер. Тепер я надсилаю звіти Вільяму Сесілу і працюю під його началом.

— Найхитріший із сущих, — тихо мовив Гелоуглас. — Звісно, окрім Філіпа.

— А Кіт? Він працює на Сесіла чи на тебе?

— Нічого їй не кажи, Метью, — застеріг Кіт. — Відьмі не можна довіряти.

— Ах ти ж хитрий малий негіднику! — отетеріло мовив Хенкок. — Так це ти збурюєш селян?

Щоки Кіта враз почервоніли — як подвійне визнання провини.

— Господи милосердний, Кіте… Що ти наробив? — ошелешено спитав Метью.

— Нічого, — похмуро відказав Марлоу.

— Знову байки розказуєш, — насварив його пальцем Хенкок. — Я вже попереджав тебе, що ми цього не потерпимо, пане Марлоу.

— Вудсток і так вже гудів від новини про дружину Метью, — заперечив Кіт. — Ці чутки неодмінно вивели б на нас Конгрегацію. Звідки мені було знати, що Конгрегація вже тут?

— Тепер ти просто не можеш не дозволити мені вбити його, де Клермоне. Мені вже давно страх як хочеться це зробити, — сказав Хенкок, тріснувши суглобами своїх пальців.

— Ні, ти не можеш його вбити, — заперечив Метью, втомлено потерши рукою лоба. — Бо виникне надто багато запитань, а наразі мені забракне терпіння вигадати на них якісь переконливі відповіді. Наразі ситуація ще не вийшла за межі звичайних сільських пліток. І я впораюся з нею.

— Ці чутки виникли в лихий час, — спокійно зазначив Гелоуглас. І справа не лише у Бервіку. Ви ж знаєте, як боялися відьом мешканці Честера. Коли ми подалися на північ до Шотландії, то застали там іще гіршу ситуацію.

— Якщо це лихо пошириться й на південь, до Англії, то нам усім гаплик, — пообіцяв Марлоу, тицьнувши на мене пальцем.

— Це лихо обмежиться Шотландією, — відказав Метью. — І більше ніяких відвідин села, второпав, Кіте?

— Вона з’явилася перед Днем усіх святих, якраз тоді, коли провіщали прибуття якоїсь жахливої і потужної відьми, невже ти не розумієш? Твоя нова дружина влаштувала бурю проти короля Якова, а тепер її увагу привернула Англія. Треба доповісти Сесілу. Бо вона становить загрозу для королеви!

— Угамуйся, Кіте, — застеріг його Генрі, смикнувши за руку.

— Вам не заткнути мені рота! Доповідати королеві — цей мій обов’язок. Раніше ти зі мною погодився б, Генрі. Але відтоді як з’явилася відьма, все змінилося! Бо вона зачарувала кожного в цьому домі. — В очах Кіта промайнула