Читати книгу - "Покора"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Врешті-решт я досить високо оцінив послуги цих двох дівчин-ескортів. Однак не настільки, аби прагнути зустрітися з ними вдруге чи зав’язати стосунки; їм не вдалося наповнити мене наснагою до життя. То що ж мені залишалося – помирати? Ні, такий вихід видався мені завчасним.
А за кілька тижнів помер мій батько. Про це я дізнався з дзвінка його подруги, Сильвії. У нас було мало нагод, – жалілася вона мені в слухавку, – щоб поговорити. Еге ж, то був ще той евфемізм, адже насправді ми не розмовляли ніколи, навіть про існування Сильвії я знав лише з непрямого натяку батька під час нашої останньої розмови два роки тому.
Вона заїхала за мною на вокзал у Бріансоні. Поїздка видалась украй неприємна. TGV до Ґренобля був ще цілком пристойний – залізнична компанія SNCF[37] підтримувала мінімальний рівень сервісу в швидкісних потягах; проте TER – потяги місцевого сполучення – здавалося, залишили напризволяще; той, у якому я прямував до Бріансона, кілька разів ламався і, зрештою, запізнився на годину і сорок хвилин; туалети були забиті, потік води впереміш із нечистотами залив підлогу, загрожуючи дістатись і до сидінь пасажирів.
Сильвія сиділа за кермом Mitsubishi Pajero Instyle, і мене глибоко вразило те, що сидіння було вкрито чохлами «під леопарда». Повернувшись до Парижа, я придбав спеціальний випуск «Авто-Газети», звідки дізнався, що «Міцубісі Паджеро» – «один із найбільш ефективних у ворожому середовищі позашляховиків». Автівку Сильвії було обладнано розкішними шкіряними сидіннями, електричним відкидним дахом, камерою заднього виду та аудіосистемою Rockford Acoustic на вісімсот шістдесят ватів, оснащеною двадцятьма двома колонками. Усе це було надзвичайно дивно, адже впродовж усього життя – принаймні впродовж тієї його частини, яку знав я, – тато затято дотримувався умовностей буржуазного доброго тону; сірий у смужку або темно-синій костюм-трійка, англійські краватки відомих брендів – його одяг повністю відповідав посаді, яку він обіймав: фінансовий директор великої компанії. Трохи кучеряве біляве волосся, блакитні очі, зграбне обличчя – він міг би зіграти роль в одному з тих голлівудських фільмів, що їх час від часу знімають: заплутаний і начебто актуальний сюжет про фінансовий світ та високі стандарти Волл-стріт. За десять років я жодного разу не бачився з батьком, тож нічого не знав про зміни в його житті, проте аж ніяк не очікував на те, що він стане сільським задавакою.
Сильвії було під п’ятдесят, тобто на двадцять п’ять років менше, ніж я уявляв; якби не було мене, то вона, напевно, отримала б спадок повністю, натомість мала поступитися принаймні половиною, адже я був єдиним сином. Звісно, за таких умов важко було сподіватися, що Сильвія плекатиме до мене надто теплі почуття; хай там як, але вона поводилася зважено, вела невимушену розмову. Мені довелося кілька разів телефонувати їй і попереджати про запізнення поїзду – тож нотар була змушена відкласти зустріч із нами на шосту вечора.
Заповіт батька не став несподіванкою: спадок було поділено між нами на дві рівні частини; жодних додаткових спадкоємців не існувало. Проте нотар чудово попрацювала – вона вже розпочала процедуру оцінки спадку.
В компанії Unilever[38] батько отримував дуже високу пенсію, але готівкою завжди одержував небагато: дві тисячі євро на поточному рахунку і кількадесят тисяч на накопичувальному рахунку в цінних паперах – певно, про останній батько давно забув. Головною його маєтністю був будинок, де вони з Сильвією мешкали: агент із нерухомості з Бріансона, навідавшись, оцінив його приблизно у чотириста десять тисяч євро. Майже новенький позашляховик, якщо вірити сайту автомобільного дилера L’Argus, коштував сорок п’ять тисяч. Але найбільше мене здивувала колекція коштовних рушниць, що їх нотар перерахував у порядку зниження ціни: найдорожчими були «Верне-Каррон Платинова» та «Шапюї Урал Елітна». Загальна вартість складала вісімдесят сім тисяч – набагато дорожче за позашляховик.
– Тато що, зброю збирав? – здивовано поцікавився я у Сильвії.
– Рушниці були не для колекції. Він часто ходив на полювання – просто таки кохався у ловах!
Колишній фінансовий директор Unilever на пенсії вирішив придбати собі потужний позашляховик та відкрив у собі завзятого мисливця: що ж, чом би й ні! Візит до нотаря був недовгим – отримання спадщини виявилося безнадійно простим. Однак навіть це – враховуючи моє запізнення – не допомогло мені встигнути на зворотній поїзд, який того дня був останнім. Сильвія опинилась у вельми ніяковому становищі – ми збагнули це, напевно, обоє і одночасно, щойно повернулися до авта. Я відразу знайшов зручне рішення, заявивши, що найкраще мені знайти номер у найближчому до вокзалу готелі. Поїзд до Парижа вирушав наступного ранку мало не на світанні, і я в жодному разі не міг запізнитися, бо мав (запевнив Сильвію я) кілька важливих зустрічей у столиці. Я двічі збрехав: у мене не лише не було призначено жодних зустрічей ні завтра, ні в будь-який інший день, але й перший поїзд до Парижа відправлявся мало не опівдні, тож потрапити додому я міг сподіватися хіба що о шостій вечора. Сильвія, втішившись тим, що найближчим часом я зникну з її життя, мало не з радістю запропонувала випити по келиху «у них» – вона зробила наголос на цих словах. Однак ішлося не тільки не про «у них» – адже мій батько щойно помер, – а й майже не про «у неї»: виходячи з сум, про які я довідався, Сильвія, щоби виплатити мою долю спадку, не мала іншого виходу, як продати будинок.
Шале, розташований на схилах долини Фрейссіньєр[39], видався мені просто велетенським; підземний паркінг міг би вмістити з десяток автівок. Перетнувши коридор, який вів до вітальні, я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покора», після закриття браузера.