Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потрібно, однак, пам’ятати, що оптимізмом не можна керувати або замовити його. Людина не може навіть змусити себе бути неперебірливим оптимістом, усупереч всім шансам, усім сподіванням. Те, що правдиве для надії, також правдиве стосовно інших компонентів тріади, таких як віра і кохання, якими також не можна ані керувати, ані змусити до них.
Європейці вважають важливою ознакою американської культури наказ «бути щасливим». Але щастя не можна ставити за мету; воно має надходити слідом за чимось. Для щастя потрібна причина. Коли вона знайдена, людина стає щасливою автоматично. Як бачимо, людське буття — не в гонитві за щастям, але радше в пошуку причин для нього, у тому числі (останнє, але не менш важливе) — у реалізації потенційного сенсу, притаманного кожній наявній ситуації.
Ця необхідність причин для щастя подібна до іншого специфічно людського явища — сміху. Якщо ви хочете розсмішити когось, то маєте дати йому привід розреготатися, наприклад розповісти анекдот. Неможливо викликати сміх, переконуючи людину в його необхідності або наказуючи розсміятися. Це все одно, що переконати людину, яка позує перед об’єктивом фотоапарату, сказати «cheese», щоб потім побачити на фото обличчя, застигле у штучній посмішці.
У логотерапії така поведінка називається гіперінтенцією. Вона відіграє важливу роль у спричиненні сексуальних неврозів, як фригідності, так і імпотенції. Що більше пацієнт, замість того щоб забутися віддаючись, прямолінійно прагне оргазму, тобто сексуального задоволення, то більше його гонитва за сексуальним задоволенням стає саморуйнівною. Насправді так званий «принцип задоволення» — це радше псування задоволення.
Щойно людина знаходить сенс свого життя, вона не тільки стає щасливою, але й також здобуває здатність впоратися зі стражданнями. А що відбувається, коли людина не знаходить сенсу життя? Це може мати фатальні наслідки. Пригадаймо, наприклад, що іноді відбувалося в екстремальних ситуаціях, наприклад у тюрмах для військовополонених або концентраційних таборах. Насамперед, як розповіли мені американські солдати, з’являлася поведінка, яку вони називали «відмовництвом». У концентраційних таборах цю поведінку демонстрували люди, які одного ранку, о п’ятій, відмовилися підійматися і йти на роботу, а замість того залишилися в бараку, лежачи на соломі, просякнутій сечовиною і калом. Нічого — ані попередження, ані погрози — не переконували їх змінити підхід. А потім відбувалося таке: вони витягали сигарету, заховану глибоко в кишені, і закурювали її. Цієї миті ми знали, що протягом наступних сорока восьми годин станемо свідками їхньої смерті. Щойно зникала орієнтація на сенс, його миттю витісняло прагнення негайного задоволення.
Чи не нагадує це те, із чим ми стикаємося нині? Маю на увазі молодь, яка, у світовому масштабі, називає себе «втраченим» поколінням. Тільки сягають вони не по сигарету, а по наркотики.
Насправді захоплення наркотиками — це один з аспектів більш масового феномена, а саме почуття беззмістовності життя, що виникає через фрустрацію наших екзистенційних потреб, які, своєю чергою, стають універсальним явищем у нашому індустріальному суспільстві. Нині не тільки логотерапевти стверджують, що почуття беззмістовності відіграє все більшу роль в етіології неврозів. Як зазначив Ірвін Д. Ялом зі Стенфордського університету в «Екзистенційній психотерапії»: «Із сорока пацієнтів, які звернулися за терапією у психіатричну лабораторію… дванадцятеро (30 %) мають головно проблему із сенсом життя (висновок із самооцінки, оцінки терапевтів та незалежних експертів)».[40] За тисячі кілометрів від Пало-Альто ситуація відрізняється лише на один відсоток; нещодавні дослідження показали, що 29 % мешканців Відня нарікають на те, що їхнє життя позбавлене сенсу.
Що стосується причин цього почуття беззмістовності, то можна сказати, хоча й спрощено, що люди мають достатньо для життя, але нічого, заради чого варто жити; вони мають засоби, але не мають сенсу. Хоча й засоби є не у всіх. Зокрема, я думаю про безліч людей, які сьогодні не мають роботи. П’ятдесят років тому я видав дослідження,[41] присвячене специфічному виду депресії, яку я спостерігав у молодих пацієнтів, котрі потерпали від того, що я називаю «неврозом безробіття». І я зумів показати, що ці неврози насправді виникають через подвійну оманливу ідентифікацію: безробіття асоціюється із непотрібністю, а непотрібність — із беззмістовністю життя. Унаслідок цього щоразу, коли мені вдавалося переконати пацієнта добровільно попрацювати в молодіжних організаціях, вечірніх школах для дорослих, державних бібліотеках і подібних установах — іншими словами, щойно вони могли заповнити вільний час неоплачуваною, але сенсовною роботою — їхня депресія минала, хоча їхня економічна ситуація не покращувалася і почуття голоду не зникало. Правдою є те, що людина не живе лише заради добробуту.
Окрім неврозів безробіття, які викликає соціально-економічна ситуація людини, існують ще й інші види депресії, які можна простежити до тих психодинамічних або біохімічних зумовленостей, що можуть бути причиною їхнього виникнення. Відповідно, показанням є психотерапія і фармакотерапія. Однак, розглядаючи почуття беззмістовності життя, ми не маємо випускати з поля зору й забувати те, що це, по суті, не патологія; це не ознака й симптом неврозу, а, я б сказав, доказ людяності. Але хоча це почуття не викликане нічим патологічним, воно може спричиняти патологічні реакції; іншими словами, воно є потенційно патогенним. Погляньмо лише на масовий невротичний синдром, такий розповсюджений серед молоді: існує безліч емпіричних доказів, що три грані цього синдрому: депресія, агресія, наркозалежність — обумовлені тим, що в логотерапії називається «екзистенційним вакуумом», відчуттям порожнечі та беззмістовності.
Без слів зрозуміло, що далеко не кожен випадок депресії зумовлений почуттям беззмістовності, а самогубства, до яких іноді веде депресія, не завжди є наслідком екзистенційного вакууму. Але навіть якщо кожен випадок самогубства стався не через почуття беззмістовності життя, цілком можливо, що імпульс особи накласти на себе руки можна було подолати, якщо б людина усвідомила якийсь сенс і мету, заради якої варто жити.
Якщо, таким чином, сильна орієнтація на сенс відіграє вирішальну роль у попередженні самогубств, як щодо втручання у випадки, у яких існує ймовірність самогубства? Молодим лікарем я працював чотири роки у найбільшому державному шпиталі Австрії, відповідаючи за відділення з пацієнтами у стані важкої депресії — більшість із них потрапили сюди після спроби самогубства. Якось я підрахував, що протягом цих чотирьох років обстежив дванадцять тисяч пацієнтів. Це комора досвіду, з якої я черпаю дотепер, коли б не зустрів пацієнта, схильного до самогубства. Я пояснюю таким особам, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі», після закриття браузера.