Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

Розглядаючи її, я відчув, як шкіра вкривається сиротами. З рота мумії раптом вилетіли пасма зеленого диму, що стали закручуватись підлогою, шиплячи, немов двадцять тисяч зміюк. Я обернувся, збираючись втекти, але люк було вже зачинено. Голос, що виходив нізвідки, залунав у мене в голові, вповзаючи у вухо, наче змія, і кільцями звиваючись довкола мого мозку: «Я — дух Дельфійський, що пророкує від особи Аполлона, вбивці могутнього Піфона. Підійди ближче, той хто шукає, і запитуй».

Я хотів було відповісти: «Ні, дякую, вибачте, я помилився дверима, мені потрібен туалет».

Але я змусив себе глибоко вдихнути і спробувати заспокоїтись.

Мумія була не жива. Вона являла собою гидотне вмістилище чогось такого… якоїсь сили, що звивалась довкола мене зеленкуватим туманом. Але присутність цієї сили не була зловісною, як моя математичка місіс Додз чи Мінотавр. Це скоріше нагадувало відчуття, що асоціювалося з трьома прялями долі, яких я бачив на шосе за фруктовою яткою: щось давнє, могутнє і явно нелюдське. Але не зацікавлене в тому, щоб убити мене.

Нарешті я наважився спитати:

— Яка доля мені судилася?

Клубочучись, дим погустішав, вкриваючи мене й стіл із заспиртованими органами монстрів. Раптом виникло четверо чоловіків, які сиділи за столом, граючи в карти. Тепер я міг чітко розрізнити їхні обличчя. Це був Смердюк Гейб та його приятелі.

Я несамохіть стиснув кулаки, хоч усвідомлював, що ця партія в покер не може бути реальністю. Це всього лише ілюзія, сплетена з туману.

Гейб обернувся до мене й мовив рипучим голосом Оракула: «Ти вирушиш на захід і зустрінешся з богом, що зрадив».

Приятель Гейба, що сидів праворуч, подивився на мене й вирік тим самим голосом: «Ти знайдеш вкрадене і повернеш його цілим і неушкодженим».

Приятель ліворуч кинув дві фішки й виголосив: «Ти будеш зраджений тим, хто називає себе твоїм другом».

Нарешті Едді, наш управляючий, вирік найбільш зловісне пророцтво: «І врешті-решт ти не зможеш врятувати найголовніше».

Фігури стали танути в тумані. Спочатку я був надто приголомшений, щоб вимовити хоч слово, але побачивши, що туман, клубочучись, обертається на величезну зелену змію, знов заповзаючи в рота мумії, закричав:

— Постривай! Що ти мала на увазі? Який друг? Що я не зможу врятувати?

Зміїний хвіст щез у роті мумії. Вона відкинулась назад, притулившись до стіни. Вуста мумії були так щільно стиснуті, що можна було подумати, ніби вона не розкривала рот щонайменше сотню років. І на горищі знову запанувала тиша; це було просто закинуте приміщення, захаращене старими експонатами.

Я подумав, що навіть простоявши тут цілу вічність і вкрившись павутинням, все одно розумнішим не стану.

Моя аудієнція в Оракула скінчилася.

— Ну, як? — спитав мене Хірон.

Я важко гепнувся в крісло поряд із картковим столиком.

— Вона сказала, що я знайду й поверну вкрадене.

— Чудово! — Гровер присунувся ближче, збуджено жуючи залишки бляшанки з-під дієтичної коли.

— Що саме сказав Оракул? — наполягав Хірон. — Це важливо.

Голос рептилії ще лящав у мене у вухах.

— Вона… вона сказала, що я вирушу на захід і побачу бога, який зрадив. Знайду вкрадене і поверну його цілим і неушкодженим.

— Я так і знав! — вигукнув Гровер.

— Що-небудь ще? — спитав явно незадоволений Хірон.

Я не хотів розповідати йому все до кінця.

Який саме друг мене зрадить? Не так вже й багато у мене друзів.

А також щодо останніх слів — мені не вдасться врятувати головне. Так, ніби Оракул відсилає мене на пошуки, кажучи при цьому: «До речі, ти зганьбиш себе».

Як я міг про таке сказати?

— Ні, — відповів я. — Це все.

Хірон пильно глянув на мене.

— Добре-добре, Персі. Але знай: слова Оракула частенько мають подвійний сенс. Не варто надто ламати над ними голову. Правда ніколи не стає остаточною, поки події не стануться.

Здається, Хірон зрозумів, що я приховую від нього щось погане, і намагається мене втішити.

— Гаразд. — Мені раптом схотілося змінити тему. — То куди мені йти? І хто цей бог на заході?

— Подумай, Персі, — сказав кентавр. — Якщо Зевс і Посейдон ослабнуть у війні один проти одного, то хто виграє?

— Хтось третій, хто хоче отримати перевагу? — спитав я навмання.

— Саме так. Той, хто, затаїв злобу, і кому випав нещасливий жереб від тих далеких часів, коли світ було поділено на три частини, і чиє царство стане тільки могутніше з появою мільйонів мерців. Той, хто ненавидить своїх братів за те, що вони змусили його поклястися в тому, що він не матиме дітей, а самі порушили цю клятву.

— Аїд. — Я згадав про свій сон і зловісний підземний голос.

Хірон кивнув.

— Володар мертвих — єдина можлива кандидатура.

Гровер вдавився шматочком алюмінія.

— Вибачте, хто? Як?

— По хлопця прийшла фурія, — нагадав Хірон. — Вистеживши Персі та з’ясувавши, хто він, вона спробувала його вбити. Фурії слухаються лише одного хазяїна — Аїда.

— Так, але… але Аїд ненавидить усіх героїв, — заперечив Гровер. — Особливо, коли він, крім того, дізнався, що Персі — син саме Посейдона…

— До лісу проліз собака з пекла, — вів далі кентавр. — Його могли закликати лише з Полів покарання, і зробив це хтось із мешканців табору. Аїд тут має свого наглядача. Він мусить підозрювати, що Посейдон намагатиметься використати Персі, щоб очистити своє ім’я. Аїдові дуже хотілося б вбити цього юного напівкровку ще до того, як він вирушить на пошуки.

— Нівроку, — пробурмотів я. — Отже, мене хочуть вбити два верховні божества.

— Але пошуки… — Гровер прокашлявся. — Себто я хочу сказати — жезл повелителя не може перебувати у такому місці, як штат Мен. Мен такий гарний цієї пори року.

— Аїд прислав одного зі своїх посіпак, щоб вкрасти жезл, — провадив Хірон. — Він сховав його в підземному царстві, чудово розуміючи, що Зевс звинуватить Посейдона. Я не наполягаю на тому, що добре розуміюсь на мотивах мертвих, або на тому, чому він вирішив розв’язати війну саме зараз, але одне не підлягає сумніву. Персі повинен вирушити до царства мертвих, знайти жезл і явити богам правду.

У шлунку в мене запекло. І найцікавіше, що це був не страх. Це був передсмак. Жага до помсти. Аїд намагався вбити мене вже тричі, нацькував на мене фурію, Мінотавра й собаку з пекла. Він винен у тому, що моя мати щезла у спалаху світла. Тепер він намагається звинуватити нас із батьком у крадіжці, чого ми не робили.

Я готовий був розідрати його.

Крім того, якщо моя мама — у царстві мертвих…

«Гей, хлопче, — озвався хтось із того закапелку мого мозку, де