Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Я, Клаповух і Прудка кинулися слідом за Бороданем та його жінкою й опинилися край великого мочара. Тут ми не знали жодної стежки. Той мочар був осторонь нашого терену. Ми завжди обминали його, і ніхто з Плем’я ніколи не заходив туди, чи вірніше, ніколи не вертався звідти. У нашій уяві він був повитий страшною таємницею, якогось жаскою невідомістю. Ми в страху спинилися край мокравини, але крики Огневиків лунали щораз ближче. Ми перезирнулись, і Бородань швидко побіг трясовиною до трав’яної купини ярдів з десяток від краю, де ноги вже не так грузли. Його жінка не зважилась бігти за ним. Вона спробувала була, але злякано сахнулась від зрадливої драговини й скулилася на землі.

Прудка не стала чекати на мене й не спинилась, поки не промчала ще ярдів зі сто далі за Бороданя й не дісталася до більшої купини. Коли ми з Клаповухом догнали її, поміж деревами замаячили Огневики. У сліпому жахові жінка Бороданя кинулася до нас, але вона бігла навмання, без огляду, й тонка шкурина на твані прорвалася під нею. Саме тоді ми обернулися й побачили, як Огневики пускають у неї стріли, а вона потопає в твані. Стріли почали падати й навколо нас. Бородань був уже на нашій купині, й ми всі четверо подались трясовиною куди-глядя, забираючись щораз далі та далі в мочар.

РОЗДІЛ XVIII

У мене нема виразних споминів про наші мандри тим великим мочаром. Силкуючися згадати про них, я тільки плутаюсь в уривках вражень. Я й гадки не маю, як довго ми блукали в тій великій низовині,— мабуть, кілька тижнів. Як мені те сниться, то завше буває суцільний кошмар. Через незліченні сторіччя дожив до мене той столикий страх, та пам’ять про нескінченні блукання мокравою пустелею, де на нас кидалися отруйні гади, де навколо ревли дикі звірі, де твань дриготіла під ногами й засмоктувала п’яти.

Пам’ятаю, що безліч разів звертали ми вбік, обминаючи стрічні потоки, озера й цілі моря твані. Часом зривалися бурі, наганяючи воду, що поймала величезні простори низини. Під час таких повенів ми, голодні й нещасні, сиділи, наче в’язні, цілими днями на деревах.

Яскраво стає переді мною одна картина. Навколо високі дерева, сірі пасма моху звисають з гілок, а грубі ліани, ніби якісь страшенні гадюки, в’ються круг стовбурів і густо переплітаються в повітрі. Повсюди м’яка твань, що весь час булькає газами, весь час хвилює, ніби важко дихає, ніби щось ворушиться в її глибині. А в осередку ми, з дванадцятеро нас. Ми змучені, худі, сама шкура та кістки. Ми не співаємо, не джерготимо, не сміємося, і вже не до витівок нам. Нашу пустотливість і жвавість як водою змило. Ми тільки жалібно скиглимо й тулимось одне до одного, немов жменька людей, що пережили кінець світу.

Та картина стоїть переді мною окремо, якось осібно, зовсім не пов’язана з усім іншим пережитим на тому мочарі. Не знаю, яким чином, але кінець кінцем ми таки виборсалися звідти, вийшли до стяги невисоких пагорбів понад берегом річки. То була наша річка, що так само, як і ми, прорвалась через великий мочар. На її південному березі, там, де вона пробивалася крізь пагорби, ми знайшли багато пісковикових печер. Далі на захід сонця ревіло море, б'ючись у наплавину поперек гирла річки. Тут, у цих печерах поблизу моря, ми й оселилися.

Нас було небагато. Але за декілька днів з болота почали потроху надходити ще наші. Вони пленталися по одному, по двоє, по троє — справжні кістяки, радше мертві, ніж живі. Нарешті нас зібралось із тридцятеро. Більше ніхто з болота не виходив. Червоноока не було. Треба зауважити, що з дітей жодне не пережило тієї страшної подорожі’

Я не оповідатиму про ті роки, що ми прожили поблизу моря. Не гаразд там було, повітря вогке, холодне. Ми застуджувалися й увесь час кашляли. Серед таких умовин ми не могли вижити. Правда, в нас народжувалися діти, та тільки вони не дуже чіплялися за життя й рано вмирали. А ми, дорослі, вимирали ще скоріше, ніж вони народжувалися, і нас усе меншало.

Та й різка зміна їжі теж не була нам на здоров’я. Тепер ми мало їли зелені та овочів, а більше годувалися рибою. На березі, надто після бурі, завжди бувало багато всяких скойок, абалои, мідій і великих океанських крабів, а також різних морських водоростів, добрих на смак. Одначе сама зміна в поживі спричинялася до шлункових хвороб. Гладких поміж нами не стало, всі були худі й завше мали такий вигляд, наче в нас боліли животи. Добуваючи великих абалон, загинув Клаповух. Під час відпливу одна така абалона защекнула йому пальці, й коли почався приплив, він захлинувсь у воді. Ми знайшли труп другого дня, і для нас то була добра наука. Більше ніхто з нас не защекнувся в скойці абалони.

Нам із Прудкою щастило ростити дитя. Хлопчикові було вже кілька років, хоч тепер я певен, що він усе одно не вижив би в тому жахливому підсонні. Але одного дня знову з’явились Огневики. Вони припливли річкою, не на зв’язаних колодах, а на абияк видовбаному човні. їх було троє, й усі вони гребли. Серед них був і старий сивий ловець. Вони висіли в нашій затоці, й він закульгав по піску, пильно придивляючись до наших печер.

За кілька хвилин вони відпливли геть, та Прудка страшенно сполошилась. Ми всі злякалися, але ніхто так дуже, як вона. Вона скімлила, плакала й цілу ніч не мала спокою. Уранці, схопивши дитя на руки, вона потягла мене, пронизливо покрикуючи, за собою, знов у далеку дорогу. В печерах залишилося восьмеро — все, що зосталося від нашого Плем’я. Для них не було ніякої надії, вони мусили скоро загинути, навіть якби Огневики й не прийшли. їх убивав поганий морський клімат. Наша порода не була пристосована до життя на морському узбережжі.

Багато днів ми йшли на південь, понад краєм великого багнища, не важачись туди заглибитися. Одного разу ми повернули на захід сонця й, перейшовши стягу пагорбів, знову опинились на морському березі. Це місце було не для нас: жодного дерева, тільки грім прибою та навальний вітер, що, здавалось, ніколи не вщухав