Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Лаура замовила чаю, почекала, поки доїсть Ріно, і лише тоді взялася до розповіді. Вона говорила довго, поступово викладаючи все, що знала про Криваву П’ятницю в Ґуаякілі, про перший дзвінок Антоніо Арреоли, про малюнки будівель, які нагадують корпуси лабораторії «NGF Lab», про дію магнітного поля на голови «сутінкових» і, зрештою, про те, що пацієнти психіатричної клініки при ґуаякільському Інституті неврології шукають когось на ім’я Тимур — як п’ять із половиною років тому боти, що втекли з «NGF Lab» до пустелі, вимагали зустрічі з програмістом Вадимом Хортом.

— Вадима кликали не боти, а та примара, що вилізла з їхніх мізків, — гробовим голосом заперечив Коршак. — Їй потрібні були фрактали. І досконаліший програмний код, який би дозволяв малюкам швидше навчатись.

Лаура змовчала. Ріно також німував, сонними очима ковзаючи по залу «Пиваріума».

Через хвилину Тимур озвався:

— Чого ви хочете від мене?

— Я думаю, що ця ж сама, розбуджена старим Джепом химера лютує зараз в Ґуаякілі. А ще я думаю, що в усьому світі тільки ми троє усвідомлюємо, що насправді відбувається. І тому ми зобов’язані полетіти до Еквадору.

— Я нікому нічим не зобов’язаний, — опустивши погляд, промовив Тимур.

Психіатр не вгавала:

— Я розумію, частково навіть погоджуюся з тобою. Але подумай: в Еквадорі ніхто, жодна жива душа не усвідомлює, із чим насправді треба боротися. Уяви, скільки людей помре, доки вони докопаються до справжньої причини. Якщо взагалі докопаються… Врешті-решт, невже ти пальцем об палець не вдариш, знаючи, що можеш урятувати чиєсь життя?

— Я нікуди не полечу.

Лаура розчаровано прикусила губу. І тут несподівано втрутився Ріно.

— Полетиш, — здоровань зухвало (в голові Лаури промайнуло, що як у добрі давні часи) вип’яв щелепу — верхня губа практично повністю сховалася за нижньою.

Українець звів голову:

— А що ти мені зробиш, помазанику? Повезеш силоміць?

Очі Хедхантера блиснули:

— Так.

Зненацька Тимур усвідомив, що ґевал не жартує:

— Я буду кричати на паспортному контролі. І на митниці. І перед посадкою в літак.

Щось наче тріснуло на обличчі велетня, крихітні зіниці спалахнули, ніби мікроскопічні лампочки, на яких подали завелику напругу:

— Я повезу тебе в клітці для собак у багажному відсіку, з металевим намордником на пиці і з пластиковою затичкою в задниці, якщо це знадобиться, але без тебе ми не поїдемо.

Лаура кинула погляд на Ріно. У ту мить справжнє єство преподобного Ґроббелаара (його істинна сутність, яку він чотири роки ретельно приховував) на секунду прорвалося назовні, вистромилося крізь товщу догм і благочестивих обмежень.

— Ну, то й не їдьте, — огризнувся Тимур, але про всяк випадок відсунувся, щоб Ріно не міг його дістати через стіл. — Чорт забирай, не їдьте і залиште мене в спокої!

Ріно Ґроббелаар стиснув кулаки та стулив рота так, що губи мовби провалилися під шкіру. Секунд п’ять він так сидів, не дихаючи і не моргаючи: погамовував бажання схопити Тимура за барки.

Лаура Дюпре вирішила змінити тактику. Вона виклала на стіл планшет, підсунула його до українця, мовчки ввімкнула й узялася показувати фотографії. Пошматовані трупи малолітніх дітей. Жінки з відірваними руками та ногами. Чиїсь відрізані голови. Обгоріле, скрючене від жару тіло чоловіка.

Зрештою Тимур не витримав:

— Нащо ти показуєш мені ці фотознімки? У моїй країні війна! Такого лайна щодня по горло, — він сердито черконув долонею під підборіддям, нижня губа зрадливо затрусилася. — Щогодини гинуть люди, і не десь там, далеко, а тут, поряд, за якихось п’ятсот кілометрів звідси.

— Цю війну ти не зупиниш, Тимуре, — сказала Лаура. — А це, — тицьнула пальцем у планшет, — ти зупинити здатен.

Тимур прикусив язика.

— Нічого я не здатен! — він розпачливо змахнув руками. — Ти бачила курс гривні до долара? Я більше не працюю в «TTP», у мене немає грошей навіть на переліт до Еквадору!

— Не складайте собі скарбів на Землі, де міль та іржа знищать їх[45], — глибокодумно виголосив Ріно (тріщина зімкнулася, він знову став смиренним і миролюбним, а радше, законопатив її чимось… тимчасово), — і не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе саме поклопочеться[46].

Тимур звів ліву брову й ошелешено вирячився на Хедхантера:

— Таке враження, що тіло його, а довбешку прикрутили від когось іншого.

— Точніше не опишеш, — кивнула Лаура і додала: — Я можу заплатити за переліт. А в Еквадорі, гадаю, нам багато грошей не знадобиться.

Українець склав руки на грудях і замислився. Француженка напружено покусувала губу, розімлілий після вечері ґевал клював носом.

Відсунувши від себе порожній келих, Тимур підсумував:

— Я мушу подумати.

— О’кей, — згодилася Лаура. «Мушу подумати» — все ж краще, ніж відмова. — Ми з Ріно зупинилися в чотиризірковому готелі «Космополітъ». Здається, це десь поруч. До твого будинку на таксі доїхали хвилин за п’ять.

— Так, я знаю, де це.

— Чудово. Ми чекатимемо тебе в готелі протягом завтрашнього дня.

— Домовилися, — Тимур підвівся.

Ріно труснув головою:

— Тільки не здумай… — почав ґевал, однак Лаура обірвала його, наступивши на ногу під столом.

— Завтра ми чекатимемо на тебе, Тимуре, — повторила вона.

ХXI

П’ятниця, 16 січня, 23:39 (UTC +2)

Київ, Україна

Аліна закінчила намазувати кремом ноги та пірнула під ковдру.

— Розкажи, про що ви говорили, — промуркала вона, притискаючись до Тимурової спини.

Чоловік кілька секунд німував, міркуючи про те, чи не прикинутися, що спить, аби уникнути розмови. Зрештою ліг на спину та глянув на дружину:

— Вони хочуть, щоб я поїхав із ними.

— Куди?

— До Еквадору.

— Навіщо?

«Прикопати старе лайно, яке чомусь знову засмерділо». Тимур думав хвилини дві, перш ніж відповісти:

— Завершити те, що не завершили 2009-го.

— Це важливо? — навіть у темряві кімнати, яка слугувала подружжю і спальнею, і вітальнею, а нерідко і кухнею, Тимур помітив, як довкола губ Аліни пролягли невдоволені складки.

— Так.

— Але ти ж не поїдеш, — слова прозвучали безбарвно та відчужено, але не тому, що Аліні було байдуже. Просто в ту мить вона балансувала на хисткій межі — точно посередині між вуркотливою кішечкою та готовою видряпати очі гарпією, і від відповіді Тимура залежало, у який бік наступної секунди схилиться її настрій.

— Ні, — сказав Тимур.

— Добре, — Аліна позіхнула. «Правильна відповідь». — Вони якісь стрьомні, правда? А той чувак узагалі на бандита схожий.

Жінка помізкувала, чи не запитати про те, що ця фантастична парочка намірюється робити в Еквадорі. Ще років два тому вона неодмінно поцікавилася б, а якби Тимур не схотів розповідати, довбала б чоловіка доти, доки він не виклав би все до останнього слова. Але сьогодні… вона страшенно втомилась і