Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

хотіла спати. Крім того, Аліна Коршак розуміла, що тема Еквадор—2015 безпосередньо пов’язана з темою Атакама—2009, а Атакама—2009 — найстрогіше табу в їхній сім’ї. Події під час відрядження до Чилі 2009-го — це єдине, із чим Тимур їй досі не відкрився і, напевно, довіку не відкриється, хай як вона благатиме чи наполягатиме. Попервах це страшенно дратувало Аліну. Доходило до істерик: вона ледь не з криком доводила Тимуру, що між ними не може бути таємниць, що чоловік і жінка, які не до кінця відверті між собою, ніколи не збудують нормальної сім’ї, однак Тимур лишався неухильним: Атакама—2009 — табу, і крапка. Із боку Тимура Коршака ні докорів, ні ультиматумів не звучало. Аліна зрештою втямила, що варіантів у неї лише два: або змиритися, або розірвати стосунки. Вона змирилася.

— Завтра субота, — позіхнула Аліна. — Зранку я в тренажерку. А потім давай підемо кудись?

— Давай. У кіно. А перед тим можна на суші в «Мафію».

— Я люблю тебе… — прошепотіла Аліна.

Тимур зморщив лоба, пригадуючи, коли востаннє чув ці слова від дружини, не зміг пригадати і машинально відповів:

— І я тебе люблю, сонце.

— Добраніч.

Аліна вткнулась носом у плече чоловіка і за мить тихо засопіла, поринувши в сон.

Тимур так легко заснути не зміг. Він лежав на спині, телющився в стелю і думав. Із голови не йшли показані Лаурою фотографії вчинених «сутінковими» звірств: чиїсь голови з порожніми зіницями та заліпленими мухами ротами; кінцівки, що стирчать із-під розтрощених ущент машин; молода жінка, перекинута догори ногами і прибита цвяхами до дерев’яного стовпа; сім’я — чоловік, дружина і двоє дітей, — зарізана просто за обіднім столом (мабуть, їх розсадили вже мертвими — Тимур уявити не міг, як можна прикінчити чотирьох людей без того, щоб вони принаймні не позіскакували зі своїх місць); розстріляний поліцейський посеред двосмугового шосе та загін спецпризначенців, які, ховаючись за бронетранспортером бразильського виробництва «Engesa EE-11 Urutu», шмаляють у натовп цивільних на іншому боці дороги, не надто вникаючи, хто з них заражений, а хто ні. Найгірше було згадувати дітей. Їхні понівечені тіла нагадували Тимуру відторгнуті та забуті, покинуті в пилюці біля залитих кров’ю олтарів безглузді жертви якому-небудь лютому та напрочуд зажерливому божеству. Чоловік боявся заплющити очі. У кімнаті й так панувала темрява, однак щойно він стуляв повіки, як його огортала особлива, значно глибша й об’ємніша темінь, пітьма, у яку можна провалитися, як у колодязь. Хоча проблема крилася не в тому. Найгіршим здавалося те, що в такому мороці загиблі на вулицях Ґуаякіля діти розплющували очі, після чого довго та не зморгуючи дивилися на нього.

(…цю війну ти не зупиниш, Тимуре, а це ти здатен зупинити…)

І то був лише початок. Як і Ріно Ґроббелаар, Тимур Коршак привіз із Атаками власне жахіття. От тільки Тимурів кошмар не мав нічого спільного з розстрілом дванадцятирічних хлопчиків у печері на плато Ель-Татіо, спогади про який терзали Хедхантера. Ідея того розстрілу належала Ріно, Тимур майже не брав у ньому участі (що важливо — багато років тому Тимур подумки обґрунтував для себе його необхідність, а отже, зміг сяк-так ужитися із жахливими спогадами). Не так часто, як Ріно, та все ж достатньо часто українець боровся з власним кошмаром, у якому щоразу був змушений убивати бразилійку Тіану Емерсон, мікробіолога проекту «NGF», чудово знаючи, що жінка не заражена наноагентами. Упродовж перших років після повернення до України та непотрібна смерть найбільше дошкуляла йому, пронизуючи жаром і болем, немов рана від розривної кулі.

(Невже ти пальцем об палець не вдариш, знаючи, що можеш врятувати життя?)

«Клята Лаура! — чоловік безшумно, щоб не розбудити дружину, стискав пальцями подушку. — Ненавиджу… НЕНАВИДЖУ ЇЇ».

Чоловік не заснув, а радше занурився в якусь спотворену форму напівзабуття о пів на четверту ранку. Йому снилася лабораторія програмування у другому інженерному корпусі «NGF Lab» і Тіана Емерсон — заплакана, розхристана, із розкошланим волоссям і божевільним блиском в очах. От тільки замість благати не вбивати її, як це відбувалося зазвичай, бразилійка гарячково шепотіла: «Допоможи… допоможи… допоможи…»

О пів на дев’яту ранку, збираючись до тренажерного залу, Аліна намагалася роштурхати чоловіка. Тимур удав, що не прокинувся, і продовжував лежати, підтягнувши коліна до грудей, повернувшись обличчям до стіни і думаючи про те, скільки іще людей прикінчить психоістота, доки він валятиметься в ліжку.

ХXII

Субота, 17 січня, 09:10 (UTC +2)

Київ, Україна

Аліна Коршак вийшла з ліфта. Вставляючи навушник у праве вухо, вона помітила, що з поштової скриньки за номером 27 стирчить краєчок конверта. Здивовано звівши брови, жінка витягнула лист.

У правому нижньому куті кривим, украй недбалим почерком було нашкрябано їхню адресу: Київ, Ванди Василевської, 10/27. Нижче — прізвище й ініціали її чоловіка. Зліва вгорі — на місці адреси відправника — стояла широка прямокутна печатка. Позаяк під’їзд тонув у півтемряві, Аліні довелося вийти на вулицю, щоб роздивитися штамп.

04112

Київський міський

військовий комісаріат

вул. Т. Шамрила, 19

— Бляха, — вихопилося в неї, а спиною вздовж хребта пробігли мурашки.

Тремтячими руками Аліна розірвала конверт. Усередині виявився тоненький аркуш сірого паперу. Повістка. «Мол. л-т Коршак Тимур… Ванди Василевської, 10, кв. 27… На підставі Закону України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу“ наказую Вам 20 січня 2015 р. о 9:00 прибути до Київського МВК за адресою: вул. Шамрила Тимофія, 19. Із собою мати документи, вказані на зворотному боці. За неявку в указаний строк Вас буде притягнуто до відповідальності за Законом. Військовий комісар — О. Дублян». Підпис. Печатка.

Жінка згадала сюжет із новин про підготовку до третьої хвилі мобілізації. Ще кілька секунд тому це здавалося таким далеким.

Зіжмакавши папірець і конверт, Аліна Коршак ледь не бігцем кинулася до метро. Біля станції вона зупинилася і розплакалася. Чому її Тимур? Він відвідував військову кафедру в КПІ, але який із нього військовий? Чому? ЧОМУ?!! Хвилину потупцявши на місці, марно намагаючись приборкати емоції та вгамувати сльози, жінка збагнула, що фітнес-тренування — це останнє, що їй зараз потрібно, і повільно закрокувала в напрямку парку, затиснутого між проспектом Перемоги та кампусом КПІ.

Заспокоїлась вона аж на алеї, що вела до головного корпусу політехнічного інституту. Коли виплакалася, Аліна усвідомила, що досі стискає в кулаці лист із ненависною повісткою. Сердито звівши брови на переніссі, вона порвала на дрібні шматки і конверт, і повістку, після чого змахнула обривки з долонь у смітник.

Жінка міркувала, чому повістку вкинули до поштової скриньки, а не