Читати книгу - "Армагед-дом"

«Тобі час думати про дитину», — сказала мама, переконавшись, що натяки на Лідку не діють. Лідка спробувала промовчати, але мама того дня нарешті виспалась, добре відпочила й була налаштована рішуче. «Тобі час думати про дитину, хоч би про одну. Ти сама ще крихітка, я все розумію, Лідо, але цикл не чекатиме… Ти ж пам’ятаєш, як незручно бути останньою, наймолодшою, не треба ризикувати, прошу тебе…»

— А як ти збираєшся одружитись відразу з двома? — спитала Лідка обережно.

— Дурепа, — сказав він без ніякого виразу.

Лідка зітхнула:

— Гаразд, дурепа… Мені ж начхати на тебе, Славо. І завжди було начхати. Твій батько — оце людина була. А ти… в хокей граєш добре. В настільний. І буваєш схожим на Андрія Ігоровича… коли мовчиш.

Славко сплів пальці. Стиснув так, що суглоби побіліли; подивився на Лідку, ніби вперше її побачив.

Лідка усміхнулась:

— Так. Ну то й що?

Славко ковтнув слину. Смикнулась худа шия. Лідка чекала, що він устане й піде геть, — але хвилини спливали, Славко сидів. Від вогких дощок павільйону пахло грибами-поганками.

— У Квітневому парку, біля набережної, — сказав Славко глухо, — там, де пам’ятник героям-підводникам… там така тусовка. Збираються дівчата, яким заміж не хочеться, а дитину завести треба, бо цикл… Вони навмисне там збираються, розумієш? І хлопці туди приходять… яким… коротше, одружуватись не хочеться. Я туди пішов… бо я до тебе навіть заговорити боявся! Навіть… — він махнув рукою, і в цьому жесті проступило стільки відчаю, що Лідка мимоволі замислилась. Та негарна історія в музеї, що сталася ціле життя тому, — та історія не могла минутися Славкові безслідно. Це вона, Лідка, не озираючись повірила Андрієві Ігоровичу й викинула все це з пам’яті. А Славко… напевно, у хлопчиків якісь інші механізми вмикаються, для Лідки незбагненні. Він-бо, з усього видно, того випадку не забув.

— Коротше кажучи, — Славко втягнув голову в плечі, — знайшов я там дівчат, подружок… В однієї кімната в комуналці. І тепер одна народила… друга збирається… і третя можливо. Ось так. І добре, що тебе це нітрохи не турбує, — отже, нема проблеми…

— А потім? — спитала Лідка тихо.

— А потім кожна з них зустріне свого чарівного принца, — Славко примружив очі, — і вийде за нього заміж! А дитина вже буде, тож із вибором принцової кандидатури можна не квапитись. А то буває — принцеса прочекає весь дітородний цикл, а як дочекається — час минув, сиди бездітною до сорока років… А яка ж дурепа в сорок років уперше народжує?!

Лідка прикусила губу.

«Ти розумієш, що пропустити момент зараз — лишитися майже напевне бездітною? На все життя? Бо перша дитина в тридцять сім років — це ризик, Лідо, особливо якщо взяти до уваги, що робиться в лікарнях у перші роки після апокаліпсису…» — «Але я хочу вступити до універу», — сказала Лідка, хоч коли говорила, вже знала, що робить помилку. Мама насупилась, на блідих щоках виступили червоні плями: «Ти просто потураєш своєму егоїзму! Вступити куди завгодно ти зможеш і за кілька років, а от народити за кілька років ти вже не народиш, бо дітородному періоду начхати на твої амбіції… Невже ми з батьком примудрилися зростити таку безвідповідальну, інфантильну, егоїстичну особу?»

Лідка отетеріла від такого шквалу звинувачень, а мама, бачачи її збентеженість, змінила тактику: «Ти бачила, на що перетворюються жінки, які проґавили час? Невже ти хочеш зробитися такою самою сварливою, лютою на весь світ синьою панчохою? Невже тобі самій не хочеться… щоби поруч був надійний, сильний чоловік? Аби на руках у тебе була рідна, маленька, тепла істота? Невже, га?»

Тоді Лідка ледве стрималась, щоб не заплакати.

Надійний, сильний, безмежно коханий чоловік дивився з-під оргскла на Лідчиному робочому столі. І сни діймали — Лідка все тісніше обіймала подушку, їй снилися чужі теплі руки, що пробиралися під нічну сорочку. А вдень вона йшла в бібліотеку, звично висувала з гнізда спершу довгу скриньку з літерами «За», а потім бралася за решту скриньок у каталозі, перебирала картонні картки, звіряючись із довгим переліком посилань, — і подумки дякувала ліцейським шерепам за силоміць прищеплені навички роботи з джерелами. Серед відвідувачів бібліотеки вона була чи не єдиною молодою жінкою. І мама вважала, що всі її нікому не потрібні, самодіяльні дослідження не варті жодного писку новонародженого, червоного й дурного, але такого цінного немовляти…

— А що таке «фригіда»? — спитала вона, дивлячись на горобця, що порпався в поросі.

— Це… — Славко раптом почервонів, миттєво, ніби прокололи міх із червоним вином. — Це я так сказав. Від злості.

— Від злості, — луною відгукнулася Лідка, а горобців тепер було вже троє. — А з матір’ю в тебе з якого приводу… сварка?

Славко почервонів іще дужче, хоча це, здавалося, було вже неможливим:

— А тобі яке діло? Ну, не знає вона… вона мені голову гризе, щоб одружився. Щоб дитина вавкала в домі, а не…

Він затнувся.

Лідка всміхнулась. Сказала із задоволенням, ніби перекочуючи в роті шоколадну цукерку:

— Знаєш… мені б твої проблеми, Зарудний.

Славко недовірливо підвів очі:

— Що?

— Нічого, — вона зітхнула. — Я от уже тиждень не можу замовити одну книжку. «Історія Воріт», том другий. Твій батько на неї посилається разів десять. Колектор на профілактиці, видачу книжок призупинено. А мені терміново треба. Оце проблема, Славо. Не рівня твоїм вагітним солоденьким дівчаткам, трахам-бабахам та іншим пристрастям.

Славко роззявив рота. Отямився — і квапливо закрив.

— Це… ТИ?

— Ось що, Зарудний, — вона жорстко подивилася йому в очі. — За-руд-ний… Гарне прізвище. Так от, я вирішила не народжувати дітей, Славо. У мене є важливіша справа.

Славко дивився. Круглі його очі були тепер не стільки здивованими, скільки наляканими — ніби дванадцятирічний приятель щойно зізнався йому, що збирається підкласти пістони під учительський стіл.

— Так, Зарудний, є така справа. Справа, за яку помер твій батько… і ти мені допоможеш, Славо. Я вийду за тебе заміж.

Він нервово проковтнув слину.

— Тобі ж однаково доведеться одружитися, так? Не з дівчинкою ж солоденькою, правильно? Ну то одружися зі мною. Я хочу вступити до універу. Якщо я буду твоєю дружиною — мене візьмуть.

Славко по-дитячому кліпнув очима. І сказав несподівано тихо й жалібно:

— Усім від мене щось треба. Їм — діти. Тобі — прізвище…

Вона криво всміхнулась:

— НІЧОГО тобі не станеться. Житимеш, як жив. Знайся зі своїми дівчатами, мені що до ТОГО. Дітей мені не