Читати книгу - "Doc 1"

Навіть стрибання на ліжку й перегляд мультфільмів — те, що десять-п’ятнадцять років тому рятувало її від наближень будь-яких депресій, — тепер просто втомлювало. І якщо раніше Нінина дивакуватість була помітною лише зовні і лише іншим людям, то тепер вона набрала страшних форм, була помітна лише Ніні і проявлялася виключно зсередини.

Наприкінці вересня Ніна вперше пішла до психолога. За порадою колеги, шкільного педіатра, вона звернулася до Анатолія Карвадського, молодого, проте доволі відомого у терапевтичних колах психолога та сексолога.

Зовні він був схожим на її сина: такий же молодий (хоча насправді було йому вже за тридцять) і загадковий. Проте, на відміну від сина, він мав теплий, проникливий голос і добрі, завжди вологі, немов від безмежного співчуття людству, очі.

— Ви маєте поговорити з ними, — дав пораду швидше не сам Карвадський, а його голос.

— Але як?

— Просто поговорити, не впадаючи в істерики, не підвищуючи голосу… просто поговорити як з близькими друзями. Якщо ви триматимете свої болі у собі, ви тільки все більше і більше поїдатимете себе. І, не знаходячи виходу своїй проблемі, ви попросту доконаєте свою психіку…

Карвадський підвівся з крісла, підійшов до вікна і, незважаючи на тихе скигління Ніни, почав кудись телефонувати.

— Мій добрий друг і знаний психотерапевт Віталій Ромашин, — сказав він уголос, закінчивши розмову.

— Вибачте, я не розумію.

— Ви зараз підете до нього, і він вам випише заспокійливі.

— Антидепресанти? — злякано прошепотіла Ніна.

— Боже збав! — наблизився до неї Карвадський. — Заспокійливе.

— Дякую, — сказала Ніна і закашлялась.

— Ось випийте.

— Дякую. Знаєте… от ви… ви досвідчений…

— Не перебільшуйте, — перервав він Ніну.

— Ні, я не про це. Ви порадьте… як мені краще підійти… ну…

— Підійти до розмови з ними? — «З ними» Карвадський промовив з неприхованим презирством. — Дуже просто. Ви приходите, сідаєте у крісло… в них є крісло?

Ніна кивнула.

— …сідаєте у крісло і говорите: Вася, Маша, мені треба з вами поговорити, справа в тім, що…

- І все?

- І все.

— Я не знаю…

— Все ви знаєте, запевняю вас. А зараз йдіть до Ромашина. Це другий поверх, кабінет двісті сім. По вівторках у нього прийомів немає, Ромашин сьогодні вільний, якщо не кіряє, хе-хе-хе.

Ромашин, назвавши Карвадського шарлатаном від медицини та алхіміком своєї справи, виписав амітриптилін й запросив Ніну на каву. Великі й вологі губи психотерапевта викликали у Ніни щире відторгнення, тому вона, пославшись на якісь невідкладні справи, вийшла з кабінету.

«Як дивно, — подумала Ніна, йдучи додому, — а цей Карвадський і слова не мовив про клімакс. А міг. Все ж таки він не в міру толерантний».

— Варя, — сказала Ніна, сидячи в затишному кріслі, що аж ніяк не сприяло серйозній розмові, - я хотіла б поговорити з тобою. Тільки з тобою, без Сергія…

— Та добре, без Сергія. Він зараз у замовника.

— Я хотіла б з тобою поговорити…

— Я тебе слухаю, Нін.

Не витримавши нервового напруження, Ніна розплакалася. Все її тіло тремтіло, немов у лихоманці, здавалося, що от-от — і вона знепритомніє.

— Варь, знаєш… Я хотіла б з тобою поговорити…

— З тобою все нормально? — захвилювалася Варя.

— Все нормально… просто… знаєш… знаєш… я була навіть у лікаря, я була у нього… знаєш… була у лікаря.

— Нін, ти чого плачеш? — сіла навпочіпки Варя, взявши суху Нінину руку. — Нін, що?

— Я вже і пігулки якісь приймаю, знаєш… мені треба з тобою поговорити… У мене… у мене проблеми, у мене нервові зриви.

— Що? Що у тебе?

— Зриви, розумієш, у мене настрій змінюється щохвилини, і я дуже втомлена — душа виснажена… Можливо, помру скоро. Я не знаю…

— Як помреш? Що ти говориш? А як же…

— Я не знаю…

Ніна замовкла. Нічого не говорила і Варя. Настала неймовірна тиша, так що чутно було, як на світильниках гудуть плафони.

Ніна повільно підвелася, обійняла Варю й почала її цілувати у чоло. Потім у щоки. У губи…

— Нін, ти що… — злякалася Варя, коли відчула, що Нінин цілунок був занадто вогким.

Ніну немов прошибло струмом. Підкосило ноги.

— Я, мабуть піду, добре?

— Ні, ти залишишся.

— Ні, Варюш, я піду… Мені зараз краще одній. Вибач. Вибач.

— Та чого ж… Господи, Нін…

— Вибач… вибач, добре? Пробач мене…

— Та припини вибачатися! — закричала Варя. Вона почала хапати якісь предмети, якісь брошури, що валялися на дивані, папки, пульт від телевізору, але все це випадало в неї з рук, створюючи непотрібний і нав’язливий шум.

— Я піду. Вибач.

— Нін… — протягнула Варя.

Але Ніна пішла.

«Які неврози? — думала вона, йдучи додому. — Які неврози? Кому цей цирк? Хоча…»

З дерев злітало листя та дрібні гілки. Дув сильний, північно-західний вологий вітер. Ніна йшла уздовж безкінечної гряди дев’ятиповерхівок, бридливо оминаючи контейнери зі сміттям та собаче лайно, старанно розкладене численними таксами, ердельтер’єрами та боксерами у цілях угноєння благодатного київського ґрунту.

* * *

Мені було двадцять сім.

Життя змінюється. Я помітив, що навколо змінюється абсолютно все, навіть моє сприйняття якихось речей. В першу чергу сприйняття. Не змінювалося лише моє сприйняття класичної музики. Не знаю, чим це викликано. Певно, періодами людина протискається через якісь коліщатка, Хронос засмоктує, але певні ділянки мозку, які відповідають за пам’ять, і певні ділянки пам’яті, які відповідають за сприйняття музики, запам’ятовування мотивів, залишаються незмінними. Коли я чув якийсь мотив десятирічної давності, мене неодмінно охоплювала ностальгія, я сумував або просто згадував, як же воно було колись. Ситуація з класичною музикою інакша. Я ніколи не відчуваю якоїсь ностальгії… Можливо, це тому, що класична музика, пройшовши крізь мільйони вух, крізь десятиріччя, сторіччя, не залишає якогось видимого відбитку в пам’яті, не пов’язує з собою якісь певні події, тому що всі події — її власність, вони пройшли разом весь цей шлях, всю історію, всю часову стрічку…

Можливо, це лише моє бачення, можливо, у когось інакше. Ми такі різні…

Останні три місяці я слухав виключно класичну музику. Мені раптом здалося, що, слухаючи якусь іншу музику, я потім згадуватиму цей період з ностальгічною неприязністю, але нестримно захотілося нічого так і не згадати. Стривайте, а що ж було у вересні-жовтні дві тисячі восьмого? Щось було взагалі? Можливо, це такий собі експеримент, можливо — внутрішня потреба… Не знаю…

Нарешті в редакції мені вдалося вибити незапланований вихідний. Я вирішив провести його десь у місті.

Прокинувшись не дуже рано, я поснідав нашвидкуруч приготованим омлетом, одягнувся, прихопив із собою фотоапарат і подався до Маріїнського парку.

Я сидів на лавці й по-ашенбахівськи спостерігав за вродливим, але дуже вередливим хлопчиком.