Читати книгу - "Друге життя Брі Таннер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Карлайле? – зронила вона збентеженим тоном, вдивляючись у мене.
– Вона не хоче битися, – пояснив білявець.
Жінка торкнулася його руки. Вампір і досі був напружений, готовий до стрибка.
– Вона така налякана, Карлайле. Може, ми ліпше…
Білявець на ім’я Карлайл озирнувся на неї, а тоді трохи випростався, хоча й досі тримався нашорошено.
– Ми не зашкодимо тобі, – мовила до мене жінка. У неї був м’який заспокійливий голос. – Ми не хотіли з вами битися.
– Вибачте, – прошепотіла я знову.
У голові моїй була повна каша. Дієго мертвий, це істина, і вона спустошує. Крім того, битва скінчилася, мій клан програв, а ворог переміг. Але в моєму мертвому клані було чимало вампірів, які б залюбки подивилися, як я горю, а ворог, зовсім не маючи на те причини, лагідно балакає до мене. Ба більше, з цими двома незнайомцями я почуваюся безпечніше, ніж із Раулем та Крісті. Яка полегша, що Рауль і Крісті мертві! Як усе заплутано!..
– Дитино, – мовив Карлайл, – ти здаєшся? Якщо ти не чинитимеш опору, ми обіцяємо, що не скривдимо тебе.
І я зразу йому повірила.
– Так, – прошепотіла я. – Так, я здаюся. Не хочу нікому зашкодити.
– Ходімо, дитино, – заохочувально простягнув він руку. – Дай моїй родині хвильку, щоб оговтатися, а потім ми дещо в тебе розпитаємо. Якщо відповідатимеш чесно, можеш нічого не боятися.
Я повільно підвелася, стараючись не робити різких рухів, які б могли здатися загрозливими.
– Карлайле! – покликав чоловічий голос.
До нас приєднався ще один жовтоокий вампір. Щойно я його побачила, випарувалось те слабеньке відчуття безпеки, яке охопило мене поряд із першими двома незнайомцями.
Він теж був русявий, але вищий і стрункіший. Уся його шкіра була в шрамах, і найбільше шрамів виявилося на шиї та нижній щелепі. Кілька слідів на руках були свіжі, але решту він отримав не в сьогоднішній бійні. Він брав участь у такій кількості сутичок, яку я й уявити не могла, і жодного разу не програв. Його жовтувато-карі очі палали, а в постаті ховалася насилу стримувана лють роздратованого лева.
Ледь побачивши мене, він приготувався до стрибка.
– Джаспере! – застеріг його Карлайл.
Джаспер різко зупинився й широко розплющеними очима витріщився на Карлайла.
– Що тут відбувається?
– Вона не хоче битися. Вона капітулювала.
Брови пошрамованого вампіра нахмурилися, і зненацька я відчула хвилю безнадії, хоча не була певна, що саме викликало в мене такий відчай.
– Карлайле, я… – завагався Джаспер, а тоді провадив далі, – мені шкода, але це неможливо. Коли з’являться Волтурі, не можна, щоб хтось із цих перволітків залишався серед нас. Ти уявляєш, у якій ми опинимося небезпеці?
Я не зовсім розуміла, що він має на увазі, але втямила достатньо. Він хотів моєї смерті.
– Джаспере, вона ж зовсім дитина! – запротестувала жінка. – Ми ж не можемо її просто холоднокровно вбити!
Дивно було чути, як вона говорить про нас, ніби ми й досі люди, ніби й досі вбивство – це гріх. Якого можна уникнути.
– Під загрозою вся наша родина, Есме. Ми не можемо дозволити, щоб Волтурі подумали, буцімто ми порушили правила.
Жінка на ім’я Есме стала поміж мною і тим, хто хотів мене вбити. Неймовірно, але вона обернулася до мене спиною.
– Ні. Я цього не допущу.
Карлайл стурбовано зиркнув на мене. Видно було, яка дорогá йому ця жінка. Мабуть, у мене був би такий самий вигляд, якби хтось опинився за спиною Дієго. Я постаралася якось виявити покірність, яку зараз відчувала.
– Джаспере, гадаю, варто ризикнути, – мовив Карлайл. – Ми не Волтурі. Ми дотримуємося їхніх правил, але ми не ставимося до життя так легковажно. Ми все їм пояснимо.
– Вони можуть подумати, що ми для захисту створили власних перволітків.
– Але ж це не так. А навіть якби було й так, на наших територіях ніхто не засвітився, тільки в Сієтлі. Немає закону, який забороняв би створювати вампірів, якщо ви здатні їх контролювати.
– Занадто небезпечно.
– Джаспере, – Карлайл обережно торкнув його за плече. – Ми не можемо вбити дитину.
Джаспер обпік чоловіка з добрими очима палючим поглядом, і зненацька я розсердилася. Він же не збирається скривдити лагідного вурдалака і його жінку, правда ж? Джаспер зітхнув, і я втямила, що все минулося. Моя злість випарувалася.
– Мені ця ситуація не подобається, – сказав він уже спокійніше. – Принаймні дозволь за нею наглядати. Ви двоє гадки не маєте, як поводитися з вампірами, які стільки часу вели дике життя.
– Звісно, Джаспере, – погодилася жінка. – Але будь до неї добрий.
Карлайл кивнув. Він простягнув Есме руку, й вони вдвох повз Джаспера вирушили до галявини.
– Гей, ти, – цього разу Джаспер обпік поглядом мене, – ходімо з нами. І не роби різких рухів, бо я тебе прикінчу.
Коли він обпалив мене очима, в мені знову піднялася хвиля злості, і якась часточка мене хотіла у відповідь заричати й вищирити зуби, але складалося враження, що він саме й чекає на такий привід.
Мов зненацька щось зміркувавши, Джаспер призупинився.
– Заплющ очі, – звелів він.
Я завагалася. Невже він усе-таки вирішив мене убити?
– Нумо!
Скреготнувши зубами, я склепила повіки. Ще ніколи я не почувалася такою безпомічною.
– Рухайся на мій голос і не розплющуй очей. Підглянеш – тобі кінець, ясно?
Я кивнула, міркуючи, що ж таке він хоче від мене приховати. Та принаймні вів він мене дбайливо – я не наскочила на жодне дерево. Коли ми опинилися на рівнині, звуки змінилися; дотик вітру був зовсім іншим, та й сморід від вогню, в якому горів мій клан, посилився. Я відчула на обличчі тепло сонця, і коли шкіра моя засвітилася, під повіками стало зовсім ясно.
Джаспер провадив мене ближче й ближче до потріскування язиків полум’я – підвів уже зовсім поруч, аж я відчула, як шкіру мою лоскоче дим. Я знала, що Джаспер може мене щосекунди вбити, але близькість вогню нервувала значно більше.
– Сиди тут. Не розплющуй очей.
Земля була тепла від сонця й багаття. Я сиділа непорушно і намагалася вдавати, що не становлю загрози, але відчувала на собі пекучий Джасперів погляд і від цього тільки дужче хвилювалася. Хоча я не мала зла на цих вурдалаків, вони ж бо справді просто захищалися, в мені почала прокидатися дивна лють. Я майже виходила з себе, наче на мене нарешті нахлинуло збудження, яке завжди охоплює під час битви.
Однак лють не затуманила мого мозку – я була занадто сумна, нещасна до глибини душі. Дієго не сходив мені з думки, я не могла не уявляти, як
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Друге життя Брі Таннер», після закриття браузера.