Читати книгу - "Ворошиловград"

молодечого запалу і розуміли, курви, що лише радість колективної праці дарує жвавість та почуття включеності в життєві процеси. Тож сиділи тепер, тяжко дихаючи у спекотному повітрі, мов дві затяті іспанки, відмахуючись конторськими книгами, ніби віялами. Завивка на голові однієї була кольору цигаркового попелу, а на вухах у неї висіли грубі бронзові сережки, як медалі на генеральських мундирах. На шиї попелястоволоса мала масивне коралове намисто. Тіло її — пухке, розпарене й оспале, втиснуте було в темних кольорів допотопну сукню, що розповзлась навсібіч, повторюючи всі випуклості старої. Ноги мала могутні й натруджені, на ногах мала домашні капці.

В одній руці тримала конторську книгу, в іншій — хімічний олівець, який час від часу встромляла в завивку, щось там зосереджено вишукуючи. Подруга її, так само млосна від спеки, мала на голові старанно викладену копу кольору промислової міді, що червоно відсвічувала в сонячному промінні. У вухах їй тьмяніли великі камені смарагдового кольору, такі використовують у мозаїках на автостанціях.

Намиста на шиї не мала, проте сама шия склалась у неї в кілька щедрих складок, між якими ховався краплями бурштину гіркий жіночий піт. Мала на собі строкатий сарафан ще радянського покрою, із тропічними квітами й травами, густо розкиданими в районі печінки. На ногах у неї так само були капці. Виглядала більш жвавою й прискіпливою, весь час нервово поводила крутими плечима, від чого сарафан напинався в одних місцях і опадав в інших, наче вітрило при змінному вітрі. На мене тітки подивились синхронно й неприязно. Я привітався з усіма, запитально глянувши на Ольгу. Знайомтеся, сказала Ольга, і жінки по черзі, ні їм неохоче, назвались. Попелясту звали Анджела Петровна, голос у неї був важкий і лінивий, а погляд — запеклий і замулений. Інша, кольору промислової міді, говорила нервово й нерозбірливо, ніби маючи повне горло річкового каміння, дослівно назвалась так — Бгалинда Бгедоробна, значити це мало, вочевидь, Галина Федорівна абощо, але про себе я її назвав Брунгільда Петровна, і називати її якось інакше моя свідомість навідріз відмовлялась. Чому, зрештою, Петровна, а не Федорівна? Мабуть, тому, що були вони між собою чимось невимовно подібні, мов дві рідні сестри від різних мам — обидвоє були жінками з досвідом, і досвідом цим, схоже, ні з ким ділитися не збирались.

— Ось і добре, — вдавано потішилась моїй появі Ольга. — А то ми зачекались.

— Я попутками, — пояснив я присутнім.

Тітки дивились на мене холодно й незворушно. Анджела Петровна хижо крутила в руках олівець, Брунгільда Петровна важко, наче кобра, надимала складки на шиї.

Ольга коротко переповіла мені суть проблеми. Проблема, наскільки я зрозумів, полягала в тому, що Анджела Петровна з Брунгільдою Петровною свого часу не вийшли на пенсію. Ніби дві плакальниці, вісниці смерті, принесли вони погані новини, віщуючи в подальшому зростання відсотків по кредитах та підвищення всіх можливих комунальних тарифів. Я спробував швидко вникнути в головне. Проте вдавалось мені це нелегко, Анджела Петровна з Брунгільцою Петровною діяли на мене гнітюче, вганяючи душу мою в тугу й депресію. З усього ними висловленого я зрозумів, що делеговані вони були від податкової, але також і від пенсійного фонду, а ще й від санепідемстанції, і від спілки ветеранів також, крім того, від незалежної профспілки малих підприємців і, наостанок, від житлового фонду, і виходило, що по всіх пунктах у нас проблеми, що моє нещасливе приватне підприємство давно й безнадійно заборгувало цій країні, і що краще за все буде, якщо я просто повішусь, ліквідувавши перед тим бізнес, а всі свої нехитрі статки перерахувавши бойовим пенсіонерам. Говорила переважно Анджела Петровна, ліниво обліплюючи мене плутаними бухгалтерськими термінами, Брунгільда ж Петровна нервово катала піднебінням кольорові камінці своєї дикції, час від часу кидаючи в розмову якісь словесні покручі, на зразок «бенсіонери», або «бсанбстан», або взагалі незбагненне «бтериторіальне самоублядування», тож я й не знав, до чого вона хилить. Ольга довгий час намагалась їм щось пояснити, витягала зі столу якісь папери, пояснювала, що не все так погано, що з документами у нас все гаразд і що жодних законних підстав для мого відходу зі світу живих поки що немає. Але Анджела Петровна з Брунгільдою Петровною лише ліниво відмахувались від її слів конторськими книгами й правили своє, нагадуючи якісь поправки до законів, читаючи витяги з постанов і звертаючи увагу на невідповідності в податкових деклараціях. І всі спроби Ольги збити цей натиск двох жагучих, осоловілих від спеки іспанок ні до чого не призводили — старі лише розпалювали себе власним лементом, демонструючи неабияке знання карного кодексу та бухгалтерського обліку.

В якийсь момент Ольга змовкла. Іспанки теж зачаїлись, кидаючи на неї жагучі пронизливі погляди. Мені здалося, що всі чекають на мою реакцію. Треба щось сказати, вирішив я, і сказав:

— Послухайте, — почав я якомога миролюбніше, від чого голос мій набув якоїсь не притаманної мені загалом хтивості. — Може б, ми вирішили все це якось полюбовно?

А? Ми ж усі тут дорослі люди. Хіба ні?

Попеляста вбивчо примружилась, кольору промислової міді стрілила в мене блискавками старечої далекозорості.

— Що ви маєте на увазі? — повільно, як викладач на іспиті, перепитала мене попеляста.

— Бга? — булькнула зі свого боку кольору промислової міді.

— Германе, — перелякано спробувала зупинити мене Ольга.

— Ну, я не знаю, — я розгубився, не чекаючи такої реакції. — Є ж якісь способи домовитись. Полюбовно, — знову для чогось додав.

— Що ви собі дозволяєте? — поступово підвищуючи свій обважнілий голос, ніби викочуючи на гору каміння, стала заводитись Анджела Петровна. Брунгільда нервово кивала головою. — Що ви собі взагалі думаєте? Це ви ТАМ у себе навчились так справи вирішувати? Це у вас ТАМ так усі говорять?! — Голос її зірвався врешті, мов камінь з гори, і тепер безтямно летів донизу, зминаючи все на своєму шляху. — Ви взагалі думаєте, що ви говорите? Думаєте, це вам комедія? Це у вас ТАМ усе можна! А ТУТ ви не в себе вдома! Ольго Михайлівно, — звернулась вона до Ольги, — я вас не розумію!

І гордо підвівшись, пенсіонерки кинули мені зневажливе «до побачення» й зникли за дверима. Пообіцявши, втім, завтра повернутись.

*

Почувався я незатишно.

— Здається, ти їх образив, — зауважила Ольга, перебираючи якісь папери.

— Це може нам нашкодити?

— Ще й як, — серйозно проговорила Ольга. — Якщо ці відьми, Германе, піймають тебе де-небудь серед вулиці, мало тобі не здасться.

— Це ти про що говориш?

— Про сексуальні домагання, ясна річ, — сказала Ольга і сховала папери до столу. — Одним словом, у нас тепер перевірка. Ці