Читати книгу - "Катар"

Дивлячись на вежу, я зрозумів це дуже добре. Фатальна професія, що вабить обіцянкою “великого кроку людства”, який, за словами Армстронга, є лише “малим кроком людини”, а по суті — піком, апогеєм не лише орбіти, а Голгофою, символом людського життя з його всемогутньою жадобою неосяжного. Тільки й різниці, що кращі роки нашого життя на Землі відповідають там годинам. Олдрін знав, що сліди його гігантських підошов на Місяці переживуть не лише пам’ять програми “Аполлон”, а й саме людство, що змете їх лише сонячне полум’я за півтора мільярда років. Але ж як може людина, що торкнулася вічності, вдовольнитися продажем пива? Знати, що все вже позаду, відчути це так раптово, так безповоротно — це більше, ніж поразка, це глум над колишнім злетом. Дивлячись отак на залізний монумент, споруджений солідним інженером дев’ятнадцятому століттю, я щораз більше дивувався своєму засліпленню, якому піддавався стільки років, і лише сором не дозволяв мені кинутися в Гарж і спакувати речі. Сором і обов’язок.

Після обіду до мене в мансарду завітав Барт. Здавалося він був чимось пригнічений. Приніс новину. Інспектор Піньйо, зв’язковий між Сюрте й колективом Барта, запрошував нас обох до себе. Йшлося про справу, якою займався один з його колег, комісар Леклерк. Піньйо вважав, що нам варто ознайомитися з нею. Я, звичайно, погодився, і ми поїхали в Париж. Піньйо вже чекав. Я його впізнав, це був сивоголовий мовчун, якого я зауважив біля Барта вчора. Він виявився значно старшим, ніж мені спершу здалося. Прийняв нас у невеликій кімнатці в бічному крилі. Підвівшись з-за столу, на якому стояв магнітофон, він без передмови сказав, що комісар був у нього позавчора, він уже на пенсії, але часом провідує давніх знайомих. У розмові спливла справа, якої Леклерк не може викласти мені особисто, але на прохання інспектора записав її на плівку. Запросивши нас сісти, бо це, мовляв, довга історія, Піньйо наче з ввічливості, щоб не заважати, залишив нас. Це видалося мені досить дивним.

Забагато благодійництва, як на будь-яку поліцію, а надто на французьку. Забагато й замало. В тому, що сказав Піньйо, брехні, мабуть, було небагато; слідство, очевидно, таки велося, історія навряд чи була вигаданою, комісар справді був пенсіонером, то що могло бути простішим, як влаштувати з ним зустріч. Можна ще зрозуміти, коли не хочуть показувати документів, це для них святиня, але магнітофонний запис наводив на думку, що вони хочуть уникнути будь-яких дискусій. Інформація мала обійтися без коментарів. Стрічку ні про що не запитаєш. Що за цим криється? Барта це, мабуть, теж збило з пантелику, але він не хотів чи не міг поділитися своїми сумнівами. Це все промайнуло в моїй голові, коли з увімкненого магнітофона пролунав низький, впевнений, дещо задиханий голос.

— Шановний пане, щоб уникнути непорозумінь, попереджую, що скажу вам лише те, що можу. Інспектор Піньйо ручається за вас, та є речі, про які я промовчу. Мені відома справа, з якою ви приїхали, з досьє я ознайомився ще перед вами, і от що я скажу: в ньому немає матеріалу для слідства. Розумієте, що я маю на увазі? Професійно я не цікавлюся тим, що не підпадає під статті карного кодексу. На світі є безліч незрозумілих речей: літаючі тарілки, вигнання нечистої сили, якісь типи згинають у телестудії виделки на відстані, але мене як поліцейського це не обходить. Як читач “Франс Суар” я можу зацікавитися цим на п’ять хвилин і сказати: “Ти ба!” Звичайно, коли я кажу, що в цій італійській афері нема підстав для слідства, я можу помилятися, але за моєю спиною тридцять п’ять років праці в поліції. Зрештою, ви можете й не зважати на мої теревені. Це ваша справа. Інспектор Піньйо просив ознайомити вас зі справою, яку я вів два роки тому. Коли я закінчу, ви зрозумієте, чому преса мовчала про неї. Це неввічливо, але відразу попереджу, що коли б ви спробували опублікувати цей матеріал, він був би офіційно спростований. Чому — зрозумієте далі. Йдеться про інтереси держави, а я — французький поліцейський. Не ображайтеся — це просто питання професійної лояльності. Я вжив звичне формулювання.

Ця справа вже в архіві. З нею працювала поліція, Сюрте, а врешті, навіть контррозвідка. Ці папки важать добрих кілька кілограмів. Отож почну. Головний персонаж — Дьюдонне Прок. Прізвище не французьке. Раніше його звали Прокке, це німецький єврей, який ще дитиною, 1937 року, за Гітлера, разом з родиною емігрував до Франції. Батьки походили з міщан, до приходу нацистів були німецькими патріотами, а у Франції, в Страсбургу, мали далеких кревних, які осіли тут у XVIII столітті. Я сягаю аж у цю давнину, оскільки все це ми дослідили, як і в кожній складній справі. Чим туманніша справа, тим густішим неводом треба ловити. Батько, вмираючи, не лишив йому нічого. Він вивчився на оптика. Під час війни перебував у Марселі, в неокупованій зоні, живучи в інших родичів. Решту життя, крім цих шести років, постійно жив у Парижі, в моїй дільниці, має невелику оптичну майстерню на рю Амелі. Справи його посувалися не дуже. Не маючи статків, він не міг по-справжньому конкурувати з солідними фірмами. Продавав небагато, більше ремонтував: міняв скельця в окулярах, часом лагодив якісь іграшки, не лише оптичні. Оптик для ощадних і бідних. Мати його дожила до дев’яноста років. Коли сталося те, про що я розповідаю, йому було шістдесят один і він був нежонатим. З законом не мав непорозумінь, ми ним не цікавилися, хоча й знали, що фотолабораторія, яку він влаштував собі за майстернею, не таке вже невинне хобі, як він запевняв. Деякі люди роблять сміливі фото, не конче порнографічні, але самі не вміють чи не бажають їх друкувати й тому потребують надійної людини, яка б цим займалася. Це мав бути поважний виконавець, який не зробить окремих відбитків для себе чи й не лише для себе. Що ж, до певних меж це непідсудна справа. Є люди, що втягують інших у сумнівні ситуації і потай фотографують їх з метою шантажу. Ці любителі стоять у нас на обліку, тому їм не випадає заводити власну лабораторію, апаратуру чи користуватися послугами фотографа, який притягався до відповідальності. Прок власне цим і займався, але знав міру. Нам було відомо, що