Читати книгу - "Енеїда"

І приступу к собі не мав,

Що у троян не поживився

І тьху Енеєві не дав.

Як ось мара в лиці Енея,

В кереї бідного Сіхея,

Явилась Турна задирать:

«Ану лиш, лицарю мізерний,

Злиденний, витязю нікчемний,

Виходь сто лих покуштовать».

[67] Турн зирк – і бачить пред собою

Присяжного свого врага,

Що так не гречі кличе к бою

І явно в труси пострига.

Осатанів і затрусився,

Холодним потом ввесь облився,

Од гніву сумно застогнав.

Напер мару – мара виляє,

Еней од Турна утікає!

І Турн вдогонку поскакав.

[68] Той не втече, сей не догонить,

От тілько-тілько не вшпигне;

Зикратого мечем супонить,

Та ба! мари не підстьобне.

«Та не втечеш, – кричить, – паничу!

Ось зараз я тебе підтичу,

Се не в кукли з Лависей грать;

Тебе я швидко повінчаю

І воронів потішу стаю,

Коли начнуть твій труп клювать».

[69] Мара Енеєва, примчавшись

До моря, де стояв байдак,

Нітрохи не остановлявшись

(Щоб показать великий ляк),

Стрибнула в нього, щоб спастися;

Тут без числа Турн осліпився,

Туди ж в байдак і сам стрибнув,

Щоб там з Енея поглумиться,

Убить його, мазки напиться;

Тогді б Турн первий лицар був!

[70] Тут вмиг байдак заворушився

І сам, одчаливши, поплив;

А Турн скрізь бігав і храбрився

І тішивсь, що врага настиг.

Таку Юнона зливши кулю,

Перевернувшися в зозулю,

Махнула в вирій навпростець.

Турн глядь, аж він уже средь моря,

Трохи не луснув з серця, з горя,

Та мусив плить, де жив отець.

[71] Юнона з Турном як шутила,

Еней про теє ні гу-гу;

Бо на його туман пустила,

Що був невидим нікому;

І сам нікого тож не бачив,

Но послі як прозрів, кулачив

Рутулян і других врагів:

Убив Лутага, Лавза, Орсу,

Парфену, Палму витер ворсу,

Згубив багацько ватажків.

[72] Мезентій, ватажок тірренський,

Одважно дуже підступив

І закричав по-бусурменськи,

Що тілько пан Еней і жив!

«Виходь! – кричить, – тичка подмімо,

Нікого в поміч не просімо,

Годящі парні: ти і я,

Ану!» – і сильно так стовкнулись,

Що трохи в’язи не звихнулись,

Мезентій же упав з коня.

[73] Еней, не милуя чванливих,

В Мезентія всадив палаш;

Дух вискочив в словах лайливих,

Пішов до чорта на шабаш.

Еней побідой утішався,

Зо всіми добре частовався,

Олімпським жертви закурив.

Пили до ночі та гуляли

І п’яні спати полягали,

Еней був п’яний, єлє жив.

[74] Уже світовая зірниця

Була на небі, як п’ятак,

Або пшенична варяниця,

І небо рділося, мов мак.

Еней троянців в гурт ззиває

І з смутним видом об’являє,

Що мертвих треба поховать;

Щоб зараз прийнялися дружно,

Братерськи і єдинодушно,

Троян убитих зволікать.

[75] Потім Мезентія доспіхи

На пень високий насадив,

І се робив не для потіхи,

А Марса щоб удоволив,

Шишак, панцир і меч булатний;

Спис з прапором, щит дуже знатний;

І пень, мов лицар, в збруї був.

Тогді до війська обернувся,

Прокашлявся і раз смаркнувся,

І річ таку їм уджигнув:

[76] «Козацтво! лицарі! трояне!

Храбруйте! наша, бач, бере;

Оце опудало погане

Латинів город одіпре.

Но перше чим начнем ми битись,

Для мертвих треба потрудитись,

Зробить їх душам упокой;

Імення лицарів прославить,

Палланта к батькові одправить,

Що наложив тут головой».

[77] За сим пішов в курінь просторий,

Де труп царевича лежав,

Над ним аркадський підкоморій

Любистком мухи обганяв.

Троянські плакси тут ридали,

Як на завійницю кричали,

Еней зарюмсав басом сам:

«Гай, гай! – сказав, – ув’яв мій гайстер!

Який то був до бою майстер.

Угодно, бачу, так богам!»

[78] Звелів носилки з верболозу

І з очерету балдахин

Зготовить тіла для виносу,

Щоб в них Паллант, Евандрів син,

Вельможна, панськая персона

Явилася перед Плутона

Не як абиякий харпак.

Жінки покійника обмили,

Нове убрання наложили,

Запхнули за щоку п’ятак.

[79] Як все уже було готово,

Тогді якийсь їх филозоп

Хотів сказать надгробне слово,

Та збився і почухав лоб;

Сказав: «Се мертвий і не дишеть,

Не видить, то єсть і не слишить,

Єй, єй! Уви! он мертв, амінь!»

Народ від річі умилився,

І гірко-гірко прослезився,

І мурмотав: «Паноче, згинь».

[80] Потім Палланта покадили,

К носилкам винесли надвір;

Під балдахином положили,

Еней тут убивавсь без мір.

Накривши гарним покривалом,

Либонь, тим самим одіялом,

Що од Дідони взяв Еней;

Взмостили воїни на плечі

І помаленьку, по-старечи

Несли в містечко Паллантей.

[81] Як вибрались на чисте поле,

Еней з покійником прощавсь,

Сказав: «О жизнь! бурливе море,

Хто цілий на тобі оставсь?

Прости, приятелю любезний,

Оддячу я за вид сей слезний,

І Турн получить з баришком».

Потім Палланту уклонився,

Облобизав і прослезився,

Додому почвалав тишком.

[82] К господі тілько що вернувся

Наш смутний лицар, пан Еней,

Уже в присінках і наткнувся

На присланих к нему гостей:

Були посли се од Латина,

І всі асесорського чина,

Один армейський копитан;

Сей скрізь по світу волочився,

І по-фрігійську научився,

В посольстві був як драгоман.

[83] Латинець старший по породі

К Енею рацію начав,

І в нашім, значить, переводі

Буцімто ось він що сказав:

«Не ворог, хто уже дублений,

Не супостат, чий труп нікчемний

На полі без душі лежить.

Позволь тіла убитой раті,

Як водиться, землі предати;

Нехай князь милость сю явить».

[84] Еней, к добру з натури склонний,

Сказав послам латинським так:

«Латинус рекс єсть невгомонний,

А Турнус пессімус дурак.

І кваре воювать вам мекум?

Латинуса буть путо цекум,

А вас, сеньйорес, без ума;

Латинусу рад пацем даре,

Пермітто мертвих поховаре,

І злості корам вас нема,

[85] Один єсть Турнус ворог меус,

Сам, ерго, дебет воювать;

Велять так фата, ут Енеус

Вам буде рекс, Аматі зять.

Щоб привести ад фінем беллюм,

Ми зробим з Турнусом дуеллюм,

Про що всіх сангвіс проливать?

Чи Турнус буде, чи Енеус,

Укажеть глядіус, вель деус,

Латинським сцептро управлять».

[86] Латинськії посли ззиркнулись,

По серцю їм ся річ була;

Знечев’я трохи схаменулись,

Дрансеса смілость тут взяла:

«О князю, – крикнув, – пресловутий!

Великим ти родився бути!

Ми все в Латинові уста

Внесем, дрібнесенько розкажем

І щиро, щиро те докажем,

Що з Турном дружба єсть пуста».

[87]