Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— Я вам не вірю, — твердо сказала жінка.

— А дарма. Ми люди серйозні, жартувати не любимо. Втім, якщо хочете, можу надіслати вам фотографії. Сьогодні увечері вони будуть у вас. Як повертатиметеся з роботи, зазирніть у поштову скриньку. До зв’язку, — Іван Іванович поклав слухавку.

Туполєв терпіти не міг слідчі ізолятори. Але, як на те, бувати в СІЗО йому випадало дуже часто.

— Прийшов поговорити з Кривулею Петром Левовичем. Справа «Червоний хімік», — доповів він, заходячи до кабінету заступника начальника СІЗО полковника Нарбута.

Нарбут зв’язався по селектору з кимось із підлеглих, і за кілька хвилин справа Кривулі лежала на столі.

— Ти ба! — Туполєв аж присвиснув — настільки нестандартною для арештанта була біографія Кривулі.

Батько — публіцист, співець комуністичної ідеології. Тепер — почесний член благодійного товариства. Мати — заслужений діяч культури, вела музичну передачу на телебаченні. Петро — єдиний син. Після школи поступив у медінститут на фармацевта. У двадцять вісім — кандидат хімічних наук, у тридцять два — доктор. Автор чотирьох монографій, присвячених болезаспокійливим засобам. У тридцять чотири — СІЗО, загальна камера.

— Я думав, ви в курсі, — здивувався Нарбут. — А то я б відразу попередив, що фрукт дуже незвичайний.

— Я хотів би з ним поговорити.

— Ходім у кабінет Мещеряка, він позавчора вийшов у відпустку. Я зараз розпоряджуся.

— А скільки цьому Кривулі світить?

— Не так уже багато за такі оборудки, але й не так мало з погляду тривалості людського життя, — філософськи мовив Нарбут. — Вісім-десять років. Але остаточного рішення суд ще не виніс.

— А скільки він тут?

Нарбут погортав якийсь гросбух, потім глянув на годинник, щось підраховуючи:

— Двадцять вісім днів, шість годин, чотирнадцять хвилин.

Кривулю привели двоє кремезних контролерів. Зайшовши в кабінет, він здивовано вирячився на чоловіка в цивільному, який сидів у кріслі заступника начальника СІЗО:

— Ви в моїй справі? А як же Мороз?

— Я не маю до Мороза ніякого відношення. Я з іншого відділу. Сідайте.

Кривуля вмостився на запропонований стілець.

— «Боржомі»? — запропонував Туполєв, аби налагодити контакт.

— Ні, дякую.

— Я розслідую справу про два убивства, скоєні минулого тижня. Убиті — Алік Хайдаров і Максим Гуняковський — на цій фотографії. Я маю інформацію, відповідно до якої ви знаєте причетного до цих убивств. Його звуть Анатолій Голик.

Туполєв простягнув Кривулі фотографію. Той довго і пильно розглядав її, і раптом його немов би прорвало.

— …з Голиком я приятелював, хоча в останній рік наші відносини стали прохолоднішими. Коли його бізнес процвітав, ми оберталися в одному колі. Але потім мої справи різко пішли вгору, чого не можна сказати про його роздрібну торгівлю. Роки три з половиною тому ми часто збиралися в барі «М’юзикленд». Там якраз працював викидайлом Алік Хайдаров, а цей хлопчик, Максим, був запрошеним музикантом. Чи, скоріше, тапером. Одного разу Голик і один його приятель вийшли з бару вже після закриття і вскочили в серйозну халепу. До них прискіпалися троє «биків»: одному з них здалося, що Голик косо подивився на його дівчину. Справді, Голик потім зізнався, що таки намагався її склеїти. Словом, зав’язалася бійка, і Голика та його друга, напевно, забили б до смерті, але тут на шум приспів Алік. Відтоді Голик став поважати Хайдарова, мов батька рідного. Коли ми гуляли в «М’юзикленді», він завжди запрошував Аліка за наш столик — так я, власне, з ним і познайомився. Потім хтось — не виключено, що той-таки Голик — склав йому протекцію. Він пішов із цього бару і найнявся охоронцем до однієї солідної персони.

— Рикова? — поцікавився Туполєв про усякий випадок.

— Так, Рикова. Останні три роки я рідко бачив Аліка, здебільшого випадково, а про Максима тільки чув. Я знаю, що Максим, як і раніше, мав зв’язок із Хайдаровим і так само вживав наркотики. Причому з легких, якими він бавився в «М’юзикленді», переключився на «бронебійні». Тут зіграло свою роль і те, що в Максима стало краще з грошима. Наскільки я знаю, Хайдаров його ніколи не утримував, хоча в останні роки цілком міг собі це дозволити. Голик казав мені якось, що Максюша, так ми його називали, теж пішов з бару і подався в шоу-бізнес. Він грав на клавішних під час студійних записів усяких безголосих зірок. Знаєте, Макс був людиною великого таланту і великої фантазії. Так що для Голика він був вигідним клієнтом.

— Ви хочете сказати, що Голик продавав йому наркотики?

— Саме це я і хочу сказати. Звичайно, не один Голик. Він узагалі не був дилером. Так, балувався, постачав знайомим. З цим пов’язана одна історія, що може бути вам цікава. Цього разу я бачив усе на власні очі.

Якось в один із моїх останніх візитів на квартиру до Голика туди з’явився розлютований Хайдаров. Річ у тім, що Хайдаров сам наркотиків не вживав і намагався віднадити від них Максюшу. Іноді йому це навіть удавалося. Правда, ненадовго. Наскільки я зрозумів, Хайдаров якось довідався, що Голик постачає Максима героїном. Таким знавіснілим я не бачив Аліка ніколи. Він погрожував Голику, що негайно візьме Максима під руку і поїде з ним у найближчий відділок. Там Максим зізнається у своїй згубній пристрасті, відтак піде на примусове лікування. А Голика візьмуть за розповсюдження наркотиків. Ми намагалися вгамувати Аліка, та де там…