Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

Лія з Діною практично бігли по коридору дитячого будинку, коли задзвенів телефон.

— Мій! — крикнула Рахімова. Ухопила сумку, але від хвилювання ніяк не могла знайти мобільник. Майже усе перекопала, витрусила поки знайшла.

— Ольга Степанова, — кинула Діні, беручи трубку. — Так, мила, — відповіла на дзвінок. — Я зараз не дуже можу говорити, передзвоню пізніше. Давай. Цілую, — коротко попрощалася.

— Боже, який він крихітний, — заворожено казала Лія, коли вони з Магерамовою прийшли до пологового відділення.

Малюк справді лежав у спеціальній кімнаті для покинутих дітей. Може так рідко буває, але зараз він був там один. Весь час крутився і незадоволено сопів.

— А можна — я його потримаю? — несподівано запитала у лікарки.

— Спробуйте, — лагідно усміхнулася медик.

Відчуття Лії, коли взяла на руки дитинку, важко описати. Ніжно, обережно, мов крихкий кришталь, обійняла. Легенько притулила малесеньку голівку до свого обличчя, заплющила очі. Малюк відчув тепло материнських рук і заспокоївся.

Губи Лії затремтіли, з-під заплющених повік покотилися сльози.

— Ну досить, — вирішила лікарка і простягла свої руки. — Йому пора їсти.

— Але ж, — занепокоїлася Лія. — Він тут зовсім один, йому страшно, можна?…

— Коли оформите документи — усе можна, — суворо перервала дитячий педіатр. — Я й так пішла вам назустріч, дозволила торкатися дитини, на яку не маєте жодного права. Все, побачення закінчене.

— Ти його виділа? — зворушено розповідала Діні, коли вийшли на вулицю. — Такий солодкий, ніжний.

— Так, адже він — син Марата, — радувалася Магерамова. — Залишилося тільки його повідомити.

«Біля будинку світло, він точно тут», — із завмиранням серця подумала Лія, під’їжджаючи. Вже було далеко за північ. Вона їхала кілька годин, ранку не чекала.

Тихенько припаркувалася. Пройшла на подвір’я.

Море було неспокійним, бурхливі чорні хвилі шуміли й викочувалися далеко на берег.

Підійшла ближче до моря. Глибоко вдихнула його особливий запах.

«Це повітря п’янить», — подумки усміхнулася.

Сквозь буйные ливни, сквозь холод и ветер,

К тому, кто милее, дороже на свете,

Пусть даже в дороге я в кровь разобьюсь,

Но раненой птицей к тебе доберусь!

— мимоволі згадала слова улюбленої поетеси.

Раптом крізь шум води, почула знайомі звуки. Так, це скрипка. Невже?…

Повільно попрямувала до будинку.

Точно. Звуки долинають зсередини. Легенько відчинила двері. Марат стояв перед розтопленим каміном і, заплющивши очі, спокійно грав.

«Він зараз в іншому вимірі», — професійно відчула.

Боялася навіть ворухнутися. Так і зупинилася на порозі.

Раптом скрипка замовкла.

«Напевно відчув холод, що тягне знадвору», — зрозуміла, але було вже пізно.

Повільно обернувся, глянув на нічну гостю. У його очах не було здивування, ніби чекав на неї.

— Скрипка, як жінка, — погладив інструмент. — Потрібно знайти ту, яка підійде саме тобі, — замість привітань мовив.

Лія підійшла. Торкнулася його рук, хотіла забрати скрипку, але Марат затримав…

— Знов тремтиш, як у першу ніч, — глибоко глянув у бездонні очі. — Де ти була так довго? Чому не приходила? — спитав повним болю голосом.

— Я не знала, коханий, — погладила рідне обличчя. — Думала, ти щасливий. Але зараз я тут, поряд, радосте моя. Без тебе немає світла, немає тепла, — на очах з’явилися сльози радості. — Колись відчула, що твоя любов дала мені крила, я відірвалась від землі. Але, виявляється, кохання дарує по одному крилу кожному. Літати можна тільки удвох, тримаючись за руки. Тому не літаю.

Марат гірко усміхнувся і притис дружину до грудей.

— Я привезла тобі велику радість, — витираючи обличчя, продовжила Лія. — Твій син… Народжений від тої жінки… Живий, — прошепотіла.

Від почутого Рахімов на мить аж завмер. Узяв голову Лії у свої руки і пронизливо глянув у самісіньку глибину душі.

Він стояв закам’яніло-непорушно. Обличчя виражало страшний біль.

«Що вона таке каже? Як може жартувати такими речами? Адже він був там. Усе чув на власні вуха. Бачив розпач тої жінки, яка втратила доньку» — не міг повірити.

— Коли ти поїхав — прибув лікар з приватної клініки і йому вдалося врятувати дитину. Ілона справді померла, — пояснила Лія. — Я вчора бачила малюка. Навіть тримала його на руках. Він такий крихітний, такий рідний, — ковтнула сльози. — Я вже не зможу без нього…

Губи Марата затремтіли.

— Це правда? О, Боже. Ти подарувала мені увесь світ, — ледве вимовив. — Моє сонечко, моя єдина. Забери мене у свій рай…

Відпустив зболене серце на волю, кинувся обіймати й несамовито цілувати свою Лію. Кохав її до нестями, до божевілля.

Цієї ночі вони не раз відривались від землі на крилах палкої любові…

— Залишилась лише одна формальність, — радісно підвела підсумок Лія, коли вони з Маратом поверталися на його машині до столиці.

— Яка? — не зрозумів.

— Наш шлюб. Без нього я не зможу офіційно стати мамою. Треба, щоб ти знову одружився зі мною. Вважай, що на цей раз я роблю тобі пропозицію, — радісно засміялася.

— Змушений тобі відмовити, — довго не думаючи, відповів Рахімов.

— Не починай, — в її голосі почулися нотки роздратування.

Вона знала, як розважає чоловіка її наївність. Але ті часи вже пройшли. Сьогодні Лія вже не дівчинка, а досвідчена жінка, яка багато пережила. То ж вимагає до себе відповідного ставлення.

— Я серйозно.

— Я теж, абсолютно серйозно, — повторив.

— І чому ж ти відмовляєш мені?

— Бо я одружений, — спокійно уточнив.

— Але Ілона мертва, упокой, Господи, її душу. Ти вільний, — не розуміла Лія.

— Я одружений не з Ілоною, — не відриваючи очей від дороги, промовив.

— Як не з Ілоною? — ледь не