Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

У роки економічного буму країни на півночі Європи, зіштовхнувшись із серйозним браком робочої сили, почали активно залучати іноземних заробітчан[235]. У ФРН 1956 року було 95 тис. залучених працівників, у 1966 році — 1,3 млн. До Франції впродовж 1946—1970 років прибуло 2 млн працівників-мігрантів разом із 690 тис. утриманців. Аналогічні програми діяли в Бельгії, Нідерландах, Великій Британії, Данії та Швейцарії. Роботодавці в цих країнах почали наймати працівників самостійно без санкціонування. Деякі країни, на кшталт Швеції, відкрили кордони для будь-яких іммігрантів, які хотіли отримати роботу. А колишні колоніальні держави, наприклад Франція, заохочували своїх колишніх підданих емігрувати. На початку 1970-х років у Німеччині було 4,1 млн працівників, народжених за кордоном; у Швейцарії — 1 млн; у Франції — 3,4 млн[236].

Протягом цього часу в Західній Європі майже не було антиіммігрантських настроїв. Мігранти не конкурували з корінними жителями за робочі місця, їх сприймали як тимчасових мешканців, які, зрештою, повернуться додому. Але в 1970-х роках, коли брак робочої сили перетворився на її надлишок, ситуація змінилася. Західна Європа припинила офіційно наймати іноземних працівників і навіть пропонувала працівникам фінансове заохочення для повернення на батьківщину, але це мало неочікувані наслідки. Працівники з інших європейських країн зазвичай поверталися додому, тоді як працівники з Африки та Близького Сходу, де економічні умови були гіршими, ніж у постраждалій від рецесії Європі, залишалися й користалися легальною можливістю перевезти до Європи свої родини й народжувати вищими темпами, ніж корінні європейці. У результаті кількість іммігрантів, як і частка тих, хто приїхав із неєвропейських країн, продовжувала зростати. У Франції частка іммігрантів із регіону Магриб (західна частина Північної Африки) з 1968 року до 1982 зросла на 16 процентних пунктів.

У 1980-х та 1990-х роках через різке збільшення кількості біженців — шукачів притулку з Африки та Азії — частка неєвропейських іммігрантів і далі зростала — з 75 тис. у 1983 році до майже 320 тис. у 1989. З того часу ці цифри продовжували збільшуватися[237]. У Данії кількість неєвропейських іммігрантів із 1980 до 2005 року зросла на 268 902 особи, або 520 %[238], і становила 90 % усього збільшення кількості іммігрантів у Данії. Якщо попереднє покоління іммігрантів часто працювало в промисловості, то зараз багато хто з них не має роботи зовсім або наймається на чорну роботу в готелях, ресторанах чи на будівництві. Вони скупчилися в малозабезпечених громадах у самих містах або на околицях Парижа, Марселя, Антверпена, Брюсселя, Роттердама чи Копенгагена. У багатьох із цих громад високий рівень злочинності, а деякі з них, переважно мусульманські, культурно відрізані від громад корінних мешканців.

Страх і гнів щодо напливу іммігрантів із неєвропейських країн почали звучати в європейських опитуваннях на початку 1990-х років. Згідно з анкетуваннями Eurobarometer, які провела Європейська комісія 1991 року, 23 % респондентів із 12 держав Європейської економічної спільноти вважали, що їхні країни не повинні приймати іммігрантів із країн, розташованих південніше від Середземного моря. У Франції цей показник становив 33 %; у Данії — 25 %. У Франції 56 % респондентів уважали, що в їхній країні забагато іммігрантів, а 24 % були переконані, що Франція не повинна приймати людей, які шукають притулку. Це був безперечний стрибок порівняно навіть із 1988 роком. Згідно з опитуванням, проведеним восени 1988 року, 18 % респондентів у країнах ЄЕС хотіли обмеження прав мігрантів; на 1991 рік таких було 33 %[239].

Згідно з першим Європейським соціальним дослідженням (European Social Survey), здійсненим у 2002 році, головними скаргами на іммігрантів були такі (у нижченаведеному порядку): вони погіршили криміногенну обстановку; отримали більше соціальних виплат, ніж сплатили податків; забрали робочі місця в корінних жителів[240]. Багато європейських лідерів проігнорували чи очорнили ці настрої. Європейська комісія, яка вивчала ставлення до іммігрантів, називалася «Комісія з дослідження расизму та ксенофобії в Європі». Спершу політичні партії, особливо соціалісти та соціал-демократи, спонукали до прийняття іммігрантів, зокрема й тих, хто в’їхав до країн ЄС нелегально. Натомість це створило політичний вакуум, який заповнили популістські партії правого штибу.

Чимало нинішніх популістських організацій у Західній Європі сягає своїм корінням об’єднань проти податків 1970-х років (подібних до американського руху проти податків того самого періоду) та націоналістичних організацій, що мали сумнівні зв’язки з колишніми фашистами та нацистами. Засновник «Національного фронту» Жан-Марі Ле Пен починав свою політичну діяльність як учасник руху проти податків 1950-х, очолюваного власником французької книгарні П’єром Пужадом. 1972 року Ле Пен заснував «Національний фронт», об’єднавши членів Пужадового руху власників магазинів, який на той час занепав, та критиків французької деколонізації, деякі з яких, як і Ле Пен, схвально відгукувалися про Режим Віші та применшували гріхи гітлерівської Німеччини. Протягом 1970-х років «Національний фронт», який агресивно виступав проти комуністів і податків, залишався майже непомітним в опитуваннях. На президентських виборах 1974 року «Національний фронт» набрав 0,76 % голосів.

Данська народна партія виникла як відгалуження Прогресивної партії, яку 1973 року заснував юрист із питань податків — Могенс Ґліструп[241]. Цей політик, який, зрештою, потрапив до в’язниці за ухиляння від податків, вимагав скасування податку на доходи фізичних осіб. У 1970-х роках партія мала навдивовижу високий рейтинг, але в 1980-х, коли ліберали та консерватори підхопили її