Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Російський дисидент Андрєй Амальрік[155] виокремлював у російському націоналізмі брєжнєвської доби три складові:

(1) «Неосталінізм», впливовий у комуністичній партії та уряді, а також у Спілці письменників РРФСР і «товстих» літературних журналах.

(2) «Неосталінський марксизм», що набув поширення серед консервативної бюрократії.

(3) «Неославянофільство», поширене серед близьких до влади російських «сільських письменників» («деревенщиков») і дисидентів.

Як уже зазначалося, зрощення російського націоналізму та радянського комунізму відбувалося починаючи з 1930-х років. Концепцію «дружби народів» 1920-х років у грудні 1935 року було перекроєно так, аби ствердити першість росіян як «старшого брата», котрий веде за собою «молодших братів». Це перекроювання відбувалося водночас із перетворенням російського націоналізму на державну політику, у межах якої «російські історія, культура і традиція стануть новою силою, що злютує радянські народи»[156]. Напередодні Другої світової війни керівництво Радянського Союзу «завело напрочуд прямолінійну пропаганду російського ґрунтівського націоналізму»[157]. Відтак останній заходилися енергійно пропагувати після 1945 року, коли «радянські медії співали дифірамби росіянам — найбільшому, наймудрішому, найхоробрішому і найславетнішому з усіх народів»[158].

Відповідно до цих змін царську Росію стали змальовувати як позитивну попередницю СРСР, що успадкувала культурну єдність східних слов’ян від середньовічної Київської Русі. Історію самої Київської Русі радянський режим також монополізував від імені «старшого брата»: так, музей «Слова о полку Ігоревім», славетного твору тієї епохи, відкрився не у Києві, а в Ярославлі[159]. Владімір Путін, прийшовши до влади, відродив еклектичну суміш царської та радянської історіографій Київської Русі у своєму шовіністичному апелюванні до одвічної єдності східних слов’ян. З одного боку, він наполягає, що саме росіяни (русские) були народом Київської Русі — «першої російської держави», з другого — говорить про білорусів, українців і росіян як про три окремі «братські» народи, що сформувалися на цій самій території, з третього — описує їх же як «один народ», чиї представники природно мусять належати до цивілізації «російського світу». Відкриваючи пам’ятник великому князю Владимиру в День народної єдності 4 листопада 2016 року, Путін сказав: «І сьогодні наш обов’язок — гуртом протистояти сучасним викликам і загрозам, спираючись на духовні заповіти, на безцінні традиції єдності та злагоди, йти уперед, забезпечуючи спадкоємність нашої тисячолітньої історії»[160]. Як відомо, великий князь Володимир правив у Києві в 980–1015 роках і помер за понад століття до першої літописної згадки про Москву.

З часів Сталіна тих, хто піддавав сумніву «прогресивний» характер входження неросійських народів до царської імперії, засуджували як «націоналістів» і «зрадників» на утриманні в іноземних держав. Як зазначає Сергій Єкельчик, радянська теза про «возз’єднання України з Росією» 1654 року була «поновленою концепцією з царських часів», коли Переяславську угоду трактували як «повернення давніх російських володінь», а українців вважали не окремим народом, а просто «малоросійським плем’ям»[161]. Такі погляди залишаються глибоко вкарбованими в російську політичну культуру та істотно впливають на політику Кремля щодо України. Проте Путін не може зберегти цілий торт на столі, одночасно намагаючись з’їсти його по шматочках. У 1954 році, коли відзначалося 300-ліття Переяславської угоди, Радянській Україні було передано Крим — Путін «виправив» цю «помилку» у 2014 році, символічно перекресливши надії багатьох на нове українсько-російське «добровільне возз’єднання». З точки зору своїх опонентів, він тим самим лише підірвав концепцію «братських народів» та спільності їхньої історичної долі: як висловився один російський націоналіст, який воює на Донбасі в лавах українського батальйону «Азов», «ви ж не будете красти землю у своїх братів»[162].

Офіційна терпимість до російського націоналізму за урядування Нікіти Хрущова знизилася, проте за Брєжнєва повернулася і була повною мірою відновлена починаючи від середини 1960-х і до середини 1980-х років. Упродовж цих двох десятиліть міфи про Велику Вітчизняну війну і культ Сталіна стали невід’ємними складовими офіційного та неофіційного російського націоналізму.

Уславлення Путіним «Великої Вітчизняної війни» та символічна ресталінізація вельми нагадують часи Брєжнєва, Андропова та Константіна Черненка. Офіційний російський націоналізм був тоді допустимий, і його пропагували у «товстих» літературних журналах, театрі, кіно і медіях. Наприкінці 1960-х років близькі до влади російські націоналісти уклали спілку з «націонал-сталіністами» на шпальтах часопису «Молодая гвардия», центрального органу радянського комсомолу, спрямувавши свою ворожість проти «непатріотичної» та «антикомуністичної» ліберальної інтелігенції, яка гуртувалася довкола часопису «Новый мир». Злиття російського націоналізму та реабілітації Сталіна, таке п’янке в путінській Росії, сплило на поверхню і стало публічним набутком кілька десятиліть тому на шпальтах журналів «Молодая