Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

Корабель, з борту якого було відзнято цю жахливу трагедію, встиг передати відеозапис усьому флотові ковчегів, перш ніж Летючі Світи розійшлися навіки. Кожен світлоліт прямував до іншої зірки: так було більше шансів знайти планету, придатну для колонізації.

Старші школярі, як правило, просили знову показати фільм про Катастрофу. Й вечір перегляду був для них жалобним.

На жаль, у корабельному епосі не можна було обійтися без цього скорботного розділу, тому відеогрупа знову повернулася до жахливих кадрів…

Кожен узявся до улюбленої теми. Один монтував фільмотечні матеріали про космонавтику Прабатьківщини; другий так і не знайшов нічого цікавішого від океанів, третій узявся за історію воєн… Віра обрала серію, присвячену виконавському мистецтву, такому давньому й різноманітному, що воно ніби представляло самостійний густонаселений світ. Вона розповіла Ондрієві про дивний жанр — фантастичні кіноказки. Їх, схожих одна на одну, було чимало. Віра тішилася бутафорськими дивами, забуваючи, що перед нею тіні загиблої культури. Часом їй здавалося, що яскраві міфи становили значну й важливу частку світогляду Прадідів й обійтися без них неможливо. Інколи весь жанр фантастики видавався грубим, позбавленим смаку набором шаблонів.

Якось Віра подумала, що ніколи раніше у людей не було міфології більш підступної й аморальної.

Не раз поблажливо всміхалася вона, дивлячись, як Володар Пітьми, такий собі кібернетизований Сатана, який протистоїть усій ясній світобудові, намагається винищити славних русявих, блакитнооких хлопців, які шукають викрадену принцесу. То заганяв Володар прямодушних парубків у кільце повторюваних подій, то цькував їх гамма-випромінюючим драконом, а насамкінець узяв та й підірвав на їхньому шляху безневинну зірку. Світило здулося, наче глибоководна риба, викинута на берег, — і раптом луснуло, розтікаючись потоками буйного полум’я…

— …Я недарма переглянула, може, сто кіло метрів плівки. Око звикло. Навчилася відрізняти, де справжній документальний кадр, а де комбінований, підставний. — Відчувалося, що Вірі важко говорити, вона ніби підшукувала слова. — Так от: ті, хто знімав двісті років тому цю казочку, й не думали видавати епізод перетворення зірки в наднову за… справжній. А от наші… Словом, це зроблене однаково, командире. Одним способом. І наша священна хроніка, й казочка. Я навіть знаю, як саме. Цей спосіб давній, як кіно. Послідовність малюнків: кожен ледь-ледь відрізняється від попереднього й…

— Знаю. Інших доказів у тебе немає?

— Подивися сам, командире. Подивися підряд…

— Ти пам’ятаєш фільмотечні коди? — запитав по невеликій паузі Ковалик. — Коди й номери частин?

Вона пам’ятала.

— Може, пустиш мене до монітора? Повагавшись, Віра взяла зі столу пістолет і знехотя відійшла вбік.

— Май на увазі, командире, якщо я зачую кроки в коридорі…

Він лише відмахнувся, підсідаючи до блоку зв’язку. Думки Ондрія були зайняті зовсім іншим.

…Підірване Сонце бурхливо розтікалося криваво-червоною плямою, достоту так, як вигадали стародавні малювальники. Ондрій вимкнув настільний екран і довго сидів, насупивши гулястий лоб і розглядаючи власні руки. Безвільно лежали його сильні, порослі рудим пухом кисті на полірованому командирському столі. Та й Віра вже не намагалася відтіснити Ондрія від пульта. Примостившись на кінчику пухнастого крісла в “інтимному кутку”, підперла підборіддя кулачком…

Відтепер вони були не вороги, а товариші по нещастю.

— Ти певна, що Святиня відповість на всі твої запитання?

— У мене одне питання.

— Я питаю, чи ти певна…

— Це останній шанс. Ти — і Святиня. Старійшини просто б знищили мене. Без зайвих розмов.

— Може, й так, — повільно й твердо мовив Ковалик. — І все-таки я вважаю, що нам не варто зайве ризикувати, намагаючись розкрити таємницю. Я обіцяю — чуєш, обіцяю! — піти до Дідуся Протіса й добитися від нього пояснення. Треба обмізкувати справу з усіх боків. Ти уявляєш, що зчиниться на кораблі, коли дізнаються…

— Уявляю, — кивнула вона. — Я, власне, й хочу, щоб почалося…

— Ну, це поки що в моїй владі — не допустити хаосу!

Вона пригнічено опустила голову.

— Повертайся до себе, Віро. Та скажи чоловікові, що командир переконав тебе. Що всі твої страхи — від нервів, від утоми. Вигадай що-небудь. Повір мені, так треба. Решту я беру на себе. Ми скоро побачимось.

В Ондрієвій душі вперше за багато років співали сурми згоди. Він передбачав звільнення від застою, справжню чоловічу справу — боротьбу, яка струсоне заціпенілий мозок. І раптом Віра звела тверді, розширені очі.

— Ні. Я вірю тобі, командире, але… не можу чекати. Мабуть, я надто молода. Якщо ми всі обплутані брехнею, павутиння треба розривати зразу. Ти мудрий, я ж — нетерпляча. Хто з нас має рацію? Я не буду наражати тебе на небезпеку. Про всяк випадок прощавай, командире!

Він не встиг навіть вимовити її ім’я. Сила й швидкість гнучкого звіра була у вугластому Віриному тілі. Блискавичним кидком перетнула вона кабінет і, зірвавши Святиню з підставки, простягла її Ондрієві.

Йому здалося, що жінка довго, дуже довго стоїть отак з блискучим диском на долонях, напіврозтуливши губи, зі страхом і непевним захватом на обличчі. Насправді ж, мабуть, минуло лише кілька секунд. Потім Вірині очі неначе затяглися плівкою. Вона похитнулась, обм’якла…

Чесно кажучи, Ондрій до останньої миті не вірив у таку канібальську жорстокість. У те, що лінза може вбити. Вірині коліна підломилися, руки безвільно обвисли. Майже безгучно впав на килим срібний фетиш.

Ондрій стояв над Віриним тілом, коли безшелесно ковзнула в паз бронзова плита — двері каюти — й знову зачинилася за спиною того, хто ввійшов.

Ковалик тільки ледь голову повернув. Показав на скоцюрблену, наче від холоду, постать у рожевому комбінезоні біля лев’ячих лап.

— Це ти зробив, Дідуню?

Клишоного ступаючи, сивий атлет зробив кілька кроків по килиму, мовчки простягнув м’ясисту долоню — і завмер чекаючи.

— Це ти зробив? — відчужено повторив Ондрій, але в голосі його Старійшині почулася загроза.

— Пістолет, — із натиском вимовив Протіс і виразно поворушив пальцями.

Мабуть, щось опиралося сьогодні батьківському гіпнозові. Тільки лікоть руки, схованої в кишені кітеля, тільки лікоть здригнувся в Ондрія.

— Пістолет! — загримів у каюті надтріснутий велетень-дзвін.

Марно. Луна тут була гірша, ніж у Залі Обрядів.

— Спочатку ти відповіси на моє запитання, — не міняючи тону, дивлячись спідлоба лівим оком, відказав Ковалик.

І таку затятість, таку тверду силу опору відчув раптом Старійшина у цьому яскравому оці, у звороті лобатої бичачої голови, в усій постаті кремезного рудобородого фавна, що на мить пожалкував про вибір наступника. Та відразу ж зрозумів, що вибір не міг бути інакшим. Не довіряти ж нікчемам вести Летючий Світ після смерті першого екіпажу. Нехай! Якщо він хоче прийняти на плечі відповідальність за свої вчинки, хоче стати справжнім командиром, — нехай!