Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

обгороджене деревами та всіяне могилами. Спочатку їх пробували копати поруч, рядами, але потім війна завалила кладовище такою кількістю тіл, що їх ховали де-небудь, в довільному порядку, де ще залишалося вільне місце. Могили були розташовані у різних напрямках, на деяких були хрести, на деяких — не було, або вони похилилися. Тут ось ім’я є. А там ножем на дерев’яній дошці вирізано просто слово «солдат». Були десятки таких, із написом «солдат». А на деяких могилах замість хреста було увіткнуто догори дном пляшку з аркушиком паперу всередині, а на ньому вказано ім’я солдата (це на потім, може, комусь треба буде дізнатися, хто похований там).

Через свої вічні терзання Альберт міг би годинами блукати між невідомими могилами кладовища П’єреваль, перш ніж вибрати одну з них. Але він зрештою визначився. «Ну, що ж, подивимось, — сказав він сам собі, — час іде, а ще дорога назад, у центр демобілізації, — треба щось вирішувати». Він повернув голову і вибрав одну могилу, на хресті якої не було нічого вказано, і сказав собі: «Оця».

Він вийняв дошку з огорожі, знайшов камінь, прибив половинку військового жетона Едуарда Перікура, позначив місце, і як фотограф у день весілля, відійшов на кілька кроків, щоб подивитися на загальну картину.

Потім він повертався в каятті, в докорах сумління, бо навіть заради доброї справи йому важко було брехати. Він подумав про цю дівчину, про Едуарда і про цього невідомого солдата, якого випадок змусив стати Едуардом, і якого вже ніхто ніколи не знайде, бо тепер цей досі не впізнаний солдат зник назавжди.

У міру того як він віддалявся від кладовища і підходив до центру демобілізації, можливі ризики спадали йому на думку, змінюючись іншими, як ото кості доміно, які завалюються одна за одною від падіння найпершої. «Все йде як слід поки що, — міркував Альберт, — мова ж іде просто про відвідування могили. Сестрі треба могилу свого брата, от я їй могилу і покажу. Її брата чи не її — яка різниця? Хай підкаже їй серце. Але після того треба буде копати, і справа стає складнішою. Коли почнуть шукати там, усередині, невідомо ще, що там знайдуть. Неідентифікований ще пройде, мертвий солдат — то й мертвий. А раптом, коли його викопають, щось знайдуть? Якусь особисту річ? Щось таке, що допоможе його впізнати? Або навіть тіло буде завеликим чи надто малим?»

Але вибір було зроблено, він уже сказав собі «оця». Значить, справу вирішено. Добре чи погано, але віднедавна Альберт більше не розраховував на талан.

Він повернувся до центру виснаженим. Щоб потрапити на потяг до Парижа (навіть мови не може бути про те, щоб на нього спізнитися, якщо він, звичайно, приїде...), йому треба повернутися найпізніше о дев’ятій. У таборі вирував неспокій, сотні чоловіків бігали, як мурахи, речі були давно зібрані. Вони кричали, співали, репетували, ляскали один одного по плечах. Офіцери непокоїлися, думаючи про те, що буде, коли обіцяний потяг не приїде (бо таке траплялося часто).

Альберт вийшов з казарми. З порога він розглядав небо. Хоч би ніч видалася досить темною.

Прадель мав чудовий вигляд. Справжній орел. Новісінька випрасувана форма, начищене взуття, бракувало лише відполірованих медалей. Він наближався швидким кроком. Альберт не зрушив з місця.

«Ну що, ви прийшли, друже?»

Минула шоста година. За фургоном пригальмував лімузин, почувся приглушений шум мотора, було видно, як з вихлопної труби тягнеться шлейф диму. (Альберт міг би рік прожити за гроші, які віддали за одну шину до цієї машини. Він відчував себе бідним і самотнім.)

Вантажівка наблизилась. Капітан кинувся до машини, дверцята захлопнулися різко. Дівчина не виглянула.

Зарослий і смердючий від поту водій сидів за кермом новенького фургона Berliet CBA за тридцять тисяч франків. Він добре розумівся на своїй справі. Відразу було видно, що він до всього звиклий і на все має свою думку. Через шибку вікна він позирнув на Альберта з голови до п’ят, потім відкрив дверцята, вискочив з машини і відвів його трохи вбік, міцно ухопивши за руку.

— Якщо ти погоджуєшся, ти — в долі, розумієш?

Альберт ствердно кивнув. Він повернувся до лімузина, з вихлопної труби якого слабко диміло. О Боже, після всіх цих років знегод і поневірянь вигляд цього лімузина надто дратував...

— Скажи мені... — пошепки спитав водій, — скільки ти з них береш?

Альберт розумів, що з таким типом говорити про безкорисливість абсурдно. І він швидко мовив:

— Триста франків.

— От дурень!

Але в цьому виразі відчувалося й задоволення водія, так ніби він вчасно і вдало виплутався з делікатної ситуації (у глибині душі він отримував задоволення як від того, що вигравав сам, так і від того, що програвали інші). Він ткнув пальцем у напрямку лімузина.

— Ти що, не розумієш? Вона носить дорогу шубу, вони гроші лопатою гребуть! Ти б міг легко просити чотири сот­ні. А може, й п’ять.

Відчувалося, що він уже готовий обмовитися, про що домовлявся сам. Але обережність його стримувала, і водій відпустив його руку.

— Гаразд, давай не будемо затримуватись.

Альберт повернувся до машини (дівчина так і не вийшла хоча б привітатись, подякувати абощо. Зрозуміло: він був лише найнятим, підлеглим).

Він сів, і машина рушила. Лімузин також поїхав на відстані (ми їх не знаємо, а вони — нас, на випадок, якби раптом їх зупинили жандарми і почали ставити питання).

Вже настала темінь.

Жовте світло фар висвітлювало вулицю, але в кабіні не було видно навіть власних ніг. Альберт виставив руку перед собою до панелі приладів і оглядав пейзаж перед собою. Він керував: «направо» або «сюди», але сам боявся заплутатися. І що ближче вони наближалися до цвинтаря, тим моторошніше ставало. Він вирішив: якщо щось піде не так — він втече через ліс. Водій за ним