Читати книгу - "Витівки Йонатана Коота"

— Не треба. Вистачить того, що знаю. Час рушати, перш ніж сонечко сховається за димарі. За мною…

Йдучи один по одному в кільватер — так по морському назвав їхній стрій Бікі, або, як висловився льотним терміном Ерик, змійкою, — ескадра Йонатана дісталася до Цюркави й там розбилася на три групи, домовившись зустрітись біля гирла річки на Малому Хлюпі тоді, коли від сонця до обрію буде не більше п’яти дзьобів, або двох лап, або одного плавця.

Кожен, звичайно, одержав завдання, і кожному, не виключаючи й себе, капітан якнайсуворіше наказав не встрявати в сутички. Капрал Хелонідес поплив, капрал Повзик полетів, а Коот розміреним кроком побіг через ліс. Якийсь час його ще було видно між зеленню і рожевими квіточками брусниці, потім його сірі смуги на блакитному тлі почали зливатися з пасмами сонячного світла, яке падало навскіс крізь листя. Нарешті він зник у заростях конвалій, лишивши після себе тільки затихаючий звук розколисаних білих квіточок-дзвіночків.

Тепер чулися лише скрегіт сталевих зубів, торохтіння моторів, гупання стовбурів, які падали на землю серед мовчазного, моторошно мовчазного натовпу приречених, надто міцно врослих корінням у землю, щоб тікати.

Що більше часу минало, що численніші й детальніші спостереження накопичували десантники, то менше відчувалася їхня присутність. А вже зовсім їх не видно й не чутно було біля гирла Цюркави, яка впадає в озеро Малий Хлюп.

Трав’янистий безлісий лужок, посеред якого ріс лише пишний кущ м’яти, похило спадав до озера. Метрів за три від берега у воді лежав плоский камінь, покритий сірим, засохлим на сонці болотом, а трохи далі починалося тінисте царство чорної вільхи, яка росла серед кущиків трави, а деяка просто в озері, опустивши до води гілля з липкими ясно-зеленими листочками й уже відквітлими, хоч іще волохатими, сережками.

Сонце зайшло за верхівки вільх, заливаючи дедалі жовтішим світлом стовбури дерев: їхня кора стала ще чорнішою.

Від сонця до обрію лишалося шість, а може, п’ять дзьобів, коли на одному із стовбурів раптом озвався невеличкий сучок:

— ЕЙ!

Хвилину тривала тиша, а тоді камінь, укритий висохлим болотом, підвів голову з води й відповів:

— ЕЙ!

Звукові кола повільно пішли повітрям, відбилися від берега, гасячи наступні й утворюючи дугоподібні візерунки. Накладаючись одне на одне, вони поступово затихали.

— ЕЙ, — озвався кущ м’яти. — Ходіть-но ближче.

Одночасно з цими словами з заростей м’яти щось вилетіло, чи то камінь, загорнутий у ганчірку, чи старий капець, — і, описавши широку дугу, з плюскотом впало у воду. Якийсь час трималося на поверхні, потім потонуло. Важко сказати, що то було, і якби хтось сторонній усе це спостерігав, він неабияк здивувався б, подумавши: «Що воно, в біса, таке?» Тим часом сучок від зламаної гілки на одній із вільх непомітно зник; десь подівся і плоский камінь, який досі лежав у воді метрів за три від берега.

І якби цей сторонній, що оглядав місцевість, був тут насправді й мав, крім бінокля, ще й апарат для підслуховування, він, можливо, почув би вимовлені пошепки слова команд. Щоправда, вдалося б йому це тільки за умови, що на цей час припинилося б вирубування лісу, бо пилки завивали зараз на повних обертах.

Чому ж тоді нарада відбувалася пошепки та ще й біля куща м’яти, запах якої надійно захищав ескадру від собак-шукачів? До всіх цих заходів перестороги довелося вдатися тому, що життя навчило капітана Коота завжди дотримуватись непохитного правила: про таємниці говорити якнайтихіше, та й то лише тоді, коли конче треба посвятити в них своїх однодумців. Ну й, звичайно, якомога стисліше.

Не встигло сонце опуститися до обрію на чотири дзьоби, як з-поміж зелених головок на верхівках стебел м’яти випурхнув у хвилястому польоті невеличкий гостродзьобий птах обтічної форми. Долом у бік лісу майнула сіра тінь. З протилежного боку показався край заболоченого каменя, який так повільно посунув до води, що цей рух міг зауважити лише досвідчений спостерігач.

Отакий вигляд мав початок операції, чи, точніше кажучи, початок першої з кількох акцій, з яких складалася операція, що ввійшла в історію під назвою «Лісові привиди». Вона ще довго становитиме нерозв’язану загадку для тих, кому не потрапить до рук ця книжка. Розповідаючи, що було далі, подивимось на бойові дії ескадри очима супротивника. Це дозволить нам уникнути підозрінь у тому, що, мовляв, із симпатії до дійових осіб ми прикрасили той чи інший факт. Ось що розповідав і потім безліч разів повторював обліковець бригади лісорубів, якого вигнали з роботи на м’ясокомбінаті за надмірне вживання спиртного і якого всі звали Лись-Блись за його улюблену примовку: «Шах-мах, не бери в голову, хлопче, вирубаємо, лись-блись, та й по всьому»:

— До заходу сонця лишилось, може, з чверть години, я сидів собі біля вагончика, тішився, що ми стільки нарубали, аж раптом бачу, великий кіт — така собі сіра з блакитним бестія — полює на птаха, схожого на горобця, тільки з жовтою шийкою і довгим носом. Ще в нього ніби крило було зламане чи п’яний він був, бо марно намагався втекти, — а я притримую свого Британа за морду і думаю собі: нехай кіт спершу цього горобця спіймає, тоді я собаку нацькую, і він їх обох за одним махом накриє.

Від самої згадки про цей епізод Лись-Блись збуджено витирав брудним носовичком спітнілу лисину.

— От, значить, птах тікає, підпурхує, кіт за ним, я за котом і пса за нашийник тримаю. Все було