Читати книгу - "Витівки Йонатана Коота"

нормально, аж поки той псевдогоробець влетів до вагончика і стрибнув на стіл, де лежали наряди і карта. І тоді,— щоб мене дерево привалило, коли брешу, — кіт скочив за ним і замість птаха пазурами клапоть карти шах-мах — та й ходу. Я пса спускаю, а той, у якого нібито крило було зламане, хап у дзьоба секретний план вирубки — і в повітря!

У цьому місці Лись-Блись починав важко дихати, перебирати ногами й смикати руду бороду й кудлаті бакенбарди, що їх він відростив, аби якось компенсувати відсутність чуприни.

— Літати я не вмію, тож біжу за собакою. А він, псявіра, не дуже поспішає, наче й не чує моїх криків: гиджа, гузь! Трохи подіяло, побіг нібито швидше, хоч то, мабуть, просто цей чорт у котячій подобі стишив хід, бо коли підбігав до берега озера Малий Хлюп, там, де в нього впадає Цюркава, спеціально підпустив пса на відстань одного стрибка до хвоста.

Оповідач тяжко зітхнув і перейшов із збудженого тону на жалісливий.

— На мить вони зникли за кущем м’яти. Кіт нявкнув, але не по-котячому, а якось отак: «Ей, ей!» — і вискочив з-за куща на берег, з берега стрибнув на камінь, з каменя на кущі вільхи. Британ за ним на берег, а от до каменя не долетів, бо той несподівано зник. Отак собі зник, та й годі. Щойно був і, лись-блись, уже його нема! А пес в’їхав мордою у воду, вгруз лапами в болото так, що я його ледве живого витягнув за хвіст. Потім від нього ще цілий тиждень баговинням і пуголовками тхнуло…

На самій середині Малого Хлюпу, який після пригоди з Британом мав би право називатися Пеським Хлюпом, є круглий острівець, оточений густими заростями очерету й оздоблений кількома березами з довгим, ніким не рубаним, не ламаним і не понівеченим гіллям, що сягало майже до землі. Саме туди після заходу сонця й завернула ескадра.

Повзик був певен: командир зараз запропонує вечерю, — і навіть сказав, торкаючи дзьобом рюкзак:

— Щось там іще бряжчить…

— Ен-зе, — мовив капітан і розпорядився: — А тепер сидіть тихо і ждіть моєї команди.

Усі замовкли, тільки очеретянка в наймоднішому цієї весни смугастому очіпку і бежевому костюмчику ніжно виводила свої вигадливі трелі на флейті власного дзьобика, сидячи на верхівці тоненької очеретини.

Йонатан розклав на землі здобутий фрагмент карти, притиснув її краї камінчиками й заходився вивчати топографічні знаки, аж поки вечірнє світло змінилося на цілковиту темряву. Потім, наморщивши лоба, він довго ходив островом по колу, витоптуючи темну смугу в посивілій від роси траві.

З настанням сутінок замовкли пилки на вирубці. Завели спів жаб’ячі кавалери, об’єднуючись у тріо, квартети, в цілі до безтями закохані «Хлюп Скрек Банди», надимали пухирі біля горла, змагаючись, у кого вийде голосніше.

Ерик заснув. Часом він неспокійно висвистував уві сні — встиг уже знову образитись на нерегулярне харчування і на надто довгу заборону говорити. Бікі, пришвартувавшись плавцем до берега, підвечіркував жовтими квіточками ряски і спокійно, не кліпаючи, стежив за капітаном, який кружляв по острову. Хелонідес розумів: потрібен час, щоб рішення визріло й дало свої солодкі плоди, — адже так само буває і в квітів, які розвиваються з бруньок. Це порівняння він постарався запам’ятати, щоб згодом використати в своїх «Спогадах і роздумах Хелонідеса», які збирався написати в найближчому майбутньому.

Сутінки густішали, силуети тонули в синій темряві, і невдовзі Бікі перестав помічати капітана навіть тоді, коли той опинявся від нього найближче. Одначе від Йонатана випромінювала така розумова енергія, що, здавалося, її можна було відчути навіть на дотик. Бікі помітив, що частота випромінювання зростала — це свідчило про прискорення руху Коота.

Коли місяць урешті виткнув з мочарів своє каламутне зі сну обличчя і зазирнув поміж берези на острові, Коот уже гнав сягнистою риссю. Від води тепер видно було тільки сіро-блакитну смугу, облямовану сріблом, яка миготіла за напівпрозорою зеленою травою.

Місяць остаточно прокинувся, роз’яснився і, як робив це вже не раз, став присвічувати ветеранові нічних десантників, який, зупинившись, узяв в обидві лапи карту. Стоячи на березі за крок від Хелонідеса, він іще раз уточнив напрямки й відстані.

На схід від трьох димарів, там, куди вітри найчастіше несли цементний пил і сірчаний дим, до лісу заповзав язик корчовища. Такий же, тільки менший, позначав межу, за якою лежала отруєна територія, на півночі. Між ними на березі Цюркави, яка впадала в Малий Хлюп, лежало заводське селище, а по другий бік річки, аж до узлісся ще незайманої пущі, зеленіли туристські бази і садові ділянки.

У правому верхньому кутку, теж над Хлюпом, але на самому краєчку добутого клаптя карти, починався грізний напис: «Сторож… «Перепал…» — проте ніякої дороги звідти ні в бік корчовища, ні до селища не було.

— Так, — тихенько мовив Йонатан сам до себе. — Якщо ікла й пазури з одного боку, то хвіст завжди має бути з протилежного…

Ці слова привернули увагу Хелонідеса до згаданої вище частини тіла капітана, і він помітив, що вона піднімається вгору, круто вигинаючись у формі літери S.