Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Так от, як засвідчив посол англійського і французького королів Гілльбер де Ланноа у 1421 році, такий термін в Галичині та на Волині не вживався. Послухаємо:

«84. Тоже… Я проехал через нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду, великому князю и государю Литовскому, которого я нашёл в Каменце (річка Лісна. — В.Б.) на Руси…» [8, с. 36].

А ось ще:

«86. Тоже. Из Каменца я возвратился во Львов, до которого 50 лье… А из Львова, проехавши верхнюю Русь, я прибыл в Подолию и приехал в другой Каменец…» [8, с. 39].

Як бачимо, в давні часи (XV століття), українська земля від Кам’янця (Подільського) до сучасного білоруського міста Бреста мала ім’я Верхня і Нижня Русь. І ніякої «Малої Русі» у ті віки ще не існувало, тому й «князь усієї Малої Русі» народитися не міг. Маємо чергову московську фальшивку!

Цікаво також зазначити, що за історичними документами, які українські фахівці визнають не підробками, жоден із руських (українських) князів XIV століття так себе не величав. Чому й великий Михайло Грушевський зараховував цитований документ до фальсифікату.

Автору також довелося звернутися до давнього джерела — Літопису Руського. І в ньому немає жодної згадки про так звану Малу Русь.

Звертаю увагу шановних читачів на той факт, що князь Болеслав (Юрій) Тройденович народився в католицькій сім’ї, жив та виховувався в ній до 1325 року. І, згідно із твердженням сучасних українських істориків, у 1327 році в аналогічному листі до ордену величав себе так: «Юрій, Божою ласкою князь землі Русі, Галичини і Володимирівщини…» [44, с. 111].

За свідченням істориків, 1331 року все оточення цього князя і він сам продовжували перебувати у католицькій вірі. До смерті у 1340 році ніяких змін у посаді Болеслава (Юрія) Тройденовича історики не зафіксували. Тому, зрозуміло, що новий титул князя цілком вигаданий і сама фальшивка є пізнішого походження.

Зазначимо: навіть манера письма документів-фальшивок відрізняється від наведених нами раніше оригіналів. В тексті наявні запобігання та лакейський принизливий стиль, чим руські (українські) князі ніколи не грішили. Хоча польські князі, згідно із польськими хроніками, завжди намагалися показати свою зверхність.

Тому ми й бачимо оте принизливе ставлення католика Болеслава до православного князя, свого дядька, Дмитра Галицького. Не будемо наводити витяги із праць українських істориків на підтвердження таких висновків. Сьогодні вони в історії, на мою думку, — є домінуючими.

На підтримку наших тверджень свідчать події, які відбувалися на теренах Великого Галицько-Волинського князівства впродовж 1323–1349 років та вся атмосфера взаємовідносин між сусідніми державами: Великим Галицько-Волинським князівством та його складовою частиною — удільним князівством Галицьким з Польським королівством, Золотою Ордою, Великим Литовським князівством, Угорським королівством та католицьким престолом (Папою).

Польські та російські державні історики, щоби розірвати правлячий український рід законних володарів Русі — Галицьких, після загибелі князів Андрія і Лева 1323 року, закинули до української історичної науки вигадку про «режим боярської олігархії» на чолі з «управителем та старостою землі Русі Дмитром Дедьком… Беззаперечною заслугою… (якого. — В.Б.) є те, що він на перших порах зумів відстояти незалежність Галичини, на яку зазіхали сусідні Польща й Угорщина, об’єднані політичним союзом» [44, с. 120–121].

Але українські історики, дотримуючись старих російсько-польських догматів про події тих часів, дещо пребріхують, заявляючи різні вигадки та інші надумані сентенції про давно минуле.

Справа в тому, що Дмитрові Галицькому дісталися Львів і Галичина у 1323 році після загибелі брата Лева II, певно, за рішенням роду Галицьких, які не вважали можливим передавати Велике Галицько-Волинське князівство католикам. А польським королем у 1323–133З роках (звернімо увагу — десять літ!) був Владислав Локетек. І хоча матір’ю руських (українських) князів Андрія і Лева II була польська княжна Офка, та, як бачимо, 1323 року польський король Локетек не виступив проти «режиму боярської олігархії на чолі з … Дмитром Дедьком», який немовби самовільно захопив Львів та Галичину. Це явище неймовірне, українська історія тих часів не знає подібних випадків. І наступний польський король Казимир III, який прийшов до влади у 1333-му, теж цілих сім років, до 1340-го, «боярської олігархії» Галичини та Львова не чіпав.

За твердженням українських істориків (а також російських та польських), тільки 1340 року після отруєння Болеслава (Юрія II) польський король Казимир III рушив воєнним походом на «схизмацький народ руський, який отруїв князя руського Болеслава, сина католицьких батьків, і немилосердно позабивав інших католиків, прихильних до того князя за його життя» [44, с. 121].

Що цікаво, якщо «руського князя Болеслава» та його польське оточення отруїли і повбивали на Волині, у Володимирі, то польський король чомусь пішов розбиратися не на Волинь, а на Львів та Галичину.

«На початку травня король Казимир напав на Львів, пограбував княжий палац, і вивіз звідти дорогоцінні реліквії — декілька золотих хрестів, дві княжі корони і трон, оздоблений коштовними матеріалами» [44, с. 121].

Але не думаймо, що він поводився тільки як «злодій в законі». Ні! Він ще й чинив, як «великий бандит свого часу», спаливши Високий та Низький замки, вбивши сотні людей, та втікши від воєнної потуги «князя Данила Холмського».

Не цитуватимемо істориків. Лише нагадаємо, що 1340 року «закляті вороги» — так званий «боярин Дмитро Дедько» та князь Данило Холмський — протистояли польському королю разом, спільно. І після вигнання цього лиходійника зі Львова та Галичини законний володар спадку Данила Галицького — князь Данило Холмський навіть не замовив слова про свою Галицьку спадщину та Львів, який заснував його прадід на честь його діда Лева І.